Олесь Бузина: Двадцятиріччя свята народної незалежності
День Незалежності України давно слід було б перенести на Перше грудня. По-перше, дата, що добре запам'ятовується. По-друге, найбільш відповідна погода для парадів - ніхто не знепритомніє від спеки, як це вже не раз бувало влітку. І, по-третє, що найголовніше - 24 серпня 1991 року Верховна Рада прийняла всього лише Акт проголошення Незалежності! Але проголошення - це щось подібне до декларації про наміри. Легітимність цьому акту надав тільки всеукраїнський референдум 1 грудня того ж року. Не група депутатів і навіть не увесь парламент, а народ! По суті, до цього референдуму питання реального суверенітету України висіло в повітрі. І тільки отримавши на руки реальну цифру підтримки (90,32% виборців проголосували за ідею «незалежності»), новообраний того ж дня президентом Леонід Кравчук зміг їхати у Біловезьку Пущу на зустріч з Єльциним і Шушкевичем і «ділити на трьох» Радянський Союз. Нагадаю, що головне питання на референдумі звучало простіше простого: «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення Незалежності України?» Акт підтримали 28 мільйонів чоловік (у тому числі і автор цієї статті), які тепер з повним правом можуть назвати себе, а не міфічного Грушевського, який здався більшовикам за академічну пайку, «батьками» і «матерями» незалежності. Нинішня країна стала результатом нашого тодішнього вибору.
Повертаючись до того дня, я задаюся питанням: чому я проголосував за незалежність? Буду абсолютно відвертий. Передусім, тому що неадекватність Горбачова була до того моменту абсолютно очевидна. Це сьогодні Михайло Сергійович називає себе «ідіотом» в інтерв'ю журналу «Шпігель» за те, що не відправив свого часу Єльцина послом в яку-небудь екзотичну країну. Але в 1991 році він до такої самокритичності, з якою я повністю згоден, ще не дійшов. Зате увесь (ще радянський тоді) народ вже розумів те, до чого Горбачов дійшов тільки зараз. Ви хочете, щоб вами правив ідіот? Ось і я не хотів!
Але Єльцин в якості вождя (навіть на танку) теж абсолютно не підходив для української ментальності. Це був типовий ведмідь-дуболом з ознаками прогресуючого алкоголізму на обличчі. Він вже падав з якогось моста в підмосковну річку, що широко освітлювала і зарубіжна, і радянська перебудовна преса. Уявити його своїм президентом я не міг навіть у страшному сні. Він міг бути кумиром Хакамади, Нємцова, Гайдара-молодшого (того, який, на відміну від діда, на коня не міг залізти навіть зі стільця), але не моїм. Це була не моя казка про п'яного царя. Мені хотілося гетьмана. Нехай теж не ідеального, але свого. Хитрий і пронирливий колишній головний ідеолог УРСР Леонід Кравчук мало був схожий на Богдана Хмельницького. Але, може, нам і потрібний був тоді саме такий псевдо-Богдан. Не від Бога, а від людей, тобто, від нас. На той момент Кравчук втілював кращі якості українського характеру - вміння домовлятися і бути «своїм» в усіх протиборчих таборах - і в Русі, і в Компартії. Одна його половина була жовто-синьою, а інша - червоною, а все це разом і було символом тодішнього стану України.
Ще одним чинником на користь голосування за незалежність був мій досвід армійської служби. Якщо офіцери в Радянській Армії були переважно слов'янами, то ми, солдати-строковики, жили в умовах повного інтернаціоналу. Це був абсолютно не схожий на офіційний «інтернаціоналізм», що виражався в «земляцтвах» і казармових бійках за національною ознакою. Побувавши в цьому Інституті прикладної етнографії, ти задавався питанням: чому, власне, ми повинні жити в одній країні з цими абсолютно не схожими на нас людьми з Кавказу і Середньої Азії? Нехай у них буде своя країна з їхніми звичаями, а у нас - своя. І ми, і вони маємо на це право, закріплене в Конституції СРСР. Тобто, право на вихід зі створеної Леніним держави.
Нам усім набрид на той момент диктат Москви, яка була, як ми пам'ятали з історії, усього лише заснованою київським князем пограничною фортецею в землі племені в’ятичів. Ідеологема староруської єдності, офіційно прийнята в Радянському Союзі, мала п'яту Ахіллеса - столицю-узурпатора. Центром Київської Русі міг бути тільки Київ. Ми були стихійними києвоцентристами! Тих, хто докоряв нам в українському сепаратизмі, ми на тій же підставі могли назвати нащадками давньомосковських сепаратистів. Втім, у 1991 році вони були ще й просто московськими сепаратистами. Адже сьогодні якось забулося, що єльцинська Росія розпочиналася саме з російського націоналізму - одкровень Солженіцина, письменників-деревенщиків (рідних клонів наших «хуторян» з київської СПУ), вимог утворення компартії РРФСР і іншої личакової антиімперської екзотики. Звичайно, Єльцин і К°, які осідлали цей фольклорний струмінь, посилений дефіцитом горілки, в майбутньому сподівалися теж стати адептами «єдиної і неділимої». Але тоді Борис Миколайович ще говорив: «Беріть суверенітету, скільки зможете». Ось ми і взяли, скільки змогли, у свою хату з краю.
І, нарешті, хотілося спробувати щось нове. Майбутнє показало, що це був чисто український вибір, що дозволив нам уникнути дуже багатьох потрясінь. Розстріл парламенту в Москві в 1993 році і дві чеченські війни стали вже не нашою історією. Нашим виявився Майдан, який закінчився, що там не кажи, на відміну від аналогічних московських «майданів» початку 90-х, абсолютно безкровно.
Дарма говорять, що українська нація ще не склалася. Вона дозріла вже до 1 грудня 1991 року, самовиразившись у результатах референдуму. Просто це була нація, що не вписувалася у вузькі рамки традиційного українського націоналізму. Ця нація говорила і думала на двох мовах. Вона будувала свою державу, враховуючи традиції і УНР, і УРСР, і, можливо, найбільше Української Держави Скоропадського, тяжіла по черзі, а часто й одночасно і до Європи, і до Росії, але завжди залишалася самою собою - явищем так само унікально-суперечливим, як Австрія у Германському світі. Ніби німці, але особливі - австрійці. Можливо, і не німці зовсім. Повний аналог нашої хитрої ідентичності!
Озираючись назад, я думаю, що це було прекрасне двадцятиріччя - українське Золоте Століття. Кожен узяв свободи, скільки захотів. Хто хотів приватизовувати - приватизовував. Хто жадав спиватися - спився. Головне, ніхто нікому не заважав. На початку 90-х в Україні сталася тиха дрібнобуржуазна революція. Якщо заводи дісталися тільки обраним, то квартири і дачі - всім. Країна квартирантів стала об'єднанням власників. А головним конфліктом - не ідеологічний, а битва за «сите та щасливе життя». У бандитських розбираннях за поділ «загальнонародної власності» загинули сотні й тисячі. У дискусіях за державну мову - жодного! Це і є безперечним доказом справжнього конфлікту всередині України. Головним же конфліктом майбутнього стане вимога поділитися до тих, хто вже все поділив. Початок цього протистояння ми й бачимо сьогодні на київських і донецьких вулицях. Діліться, панове, щоб не втратити усе!
Олесь Бузина,
письменник
Джерело - http://www.segodnya.ua/blogs/olesbuzinablog/14316146.html