Хто очолить європейський опір
Видання National Interest зазначає, що «зближення Греції з РФ може створити розкол серед деяких країн Євросоюзу і ставить під сумніви однобоку політику ЄС». Насправді розкол в Євросоюзі, що вже намітився та заглиблюється, пов'язаний не тільки з позицією нового керівництва Греції.
Підоснова розколу Європи
Коли ми говоримо про протистояння Європи і Росії, наприклад, з питання про майбутнє України, про перспективи єврозони та ще про що-небудь загальноєвропейське, ми віддаємо собі звіт в тому, що русофобські настрої характерні сьогодні не для Європи як такої, а лише для тієї її частини, яка воліє слідувати у фарватері глобалістської політики на шкоду політиці національної або власне європейської.
Сучасна Європа далеко не єдина. Частина країн входять до ЄС (їх 28), частина - поки ще зберігає відносний суверенітет (їх 13, якщо не вважати пострадянські держави, невизнані республіки та Туреччину з Кіпром). У свою чергу, і країни-члени ЄС теж не єдине ціле: якісь з них не входять до НАТО, якісь не збираються входити до єврозони, якісь прагнуть поставити питання про вихід з єврозони або навіть з ЄС.
Але головне, в ситуації, коли практично кожна держава Європи постала перед необхідністю вибору моделі розвитку (у складі глобальної «Імперії свободи по-американськи» чи все-таки більш-менш суверенно), в Європі намітився новий, цього разу - ціннісний, розбрат .
Сьогодні колись відносно гомогенна Європа розкладається на, як мінімум, два типи держав: до першого типу належать країни, керовані проамериканськими та проолігархічними елітами, до другого - країни, в яких значна частина населення підтримує політиків, які відстоюють, в першу чергу, народні та національні інтереси .
2014 став каталізатором формування внутрішньоєвропейської опозиції керівництву Євросоюзу, до якою сьогодні можна віднести не стільки євроскептиків з Ради Європи і ПАРЄ, скільки низку нових політиків, які очолюють партії чи навіть цілі держави, не згодних з політикою керівництва ЄС і Держдепу США по цілій низці стратегічних питань.
Нові європейські важковаговики
До числа європейських лідерів, які займають здорову позицію, що не зводиться до погодження з лінією урядовців ЄС, слід віднести, в першу чергу, Президента Чехії Мілоша Земана, чиї карбовані формулювання щодо ситуації на Україні і в Європі фактично стали основою позиції євроскептиків і єврокритиків.
Президент Чехії першим з глав європейських держав назвав події, що відбуваються сьогодні на Україні, громадянською війною і порадив Києву позбутися від фашистських екстремістів. І позицію Земана підтримав екс-президент Чехії Вацлав Клаус, на думку якого, до подій на Україні «доклали руку Західна Європа і США».
До важковаговиків європейської політики, що прагнуть проводити незалежний курс, безумовно, слід віднести також прем'єр-міністра Угорщини Віктора Орбана. Як і в Чехії, в цій східноєвропейській країні вирощено ціле покоління «загалолюдей», які вважають події 1968 року в Чехословаччині і 1956 року в Угорщині верхом всіх можливих злодіянь. Але останнім часом в цій країні з'являється все більше людей здорових, здатних відрізняти «перегини» радянського режиму від німецького нацизму, а суверенний і дружній зовнішньополітичний курс керівництва сучасної Росії - від прагнення «демократичних» ЄС і США нав'язати всьому світові свою волю, бази НАТО , ГМО-гамбургери та сланцевий газ.
Ще однією країною, в якій розгортається серйозна внутрішньополітична боротьба, стала Франція. У минулому році рейтинг популярності лідера Національної партії Марін Ле Пен, яка називає європолітиків «прислугою США», виріс в півтора рази - до приблизно 30%, в той час як рейтинг прем'єр-міністра Франсуа Олланда за цей же час впав до 20%.
Новий опозиційний лідер - і теж в особі жінки - з'явився і в Німеччині. Ним стала яскрава і жорстка Сара Вагенкнехт, яка ще влітку минулого року закликала керівництво країни до відмови від підтримки фашистського режиму в Києві.
Ще одна смілива жінка, і теж один з лідерів опозиції - кандидат в Президенти Польщі від Союзу демократичних лівих сил Магдалина Огурек. Шансів на перемогу у неї небагато, але, схоже, що основною ідеєю її передвиборчої програми стане теза про зміцнення відносин з Росією, а не з бандерівською Україною. Хоча, не виключено, що досвід СІРІЗИ в Греції заразливий, і в перспективі СДЛС все-таки зможе вплинути на зміну політичного ландшафту Польщі.
У свою чергу, лідер грецької Коаліції радикальних лівих (СІРІЗА) європолітик нового покоління Алексіс Ципрас, що стрімко набирає політичну вагу, під час теледебатів кандидатів у голови Європейського парламенту в травні минулого року заявив: «Ми не повинні приймати і визнавати уряд неонацистів на Україні». І саме антифашистські і антиамериканські ідеї дозволили партії Ципраса перемогти в ході парламентських виборів в Греції.
В Італії сьогодні набирає силу партія «Ліга Півночі», що займає однозначно проросійську позицію в оцінці подій на Україні. На думку лідера цієї партії Маттео Салвіні, «Вибори в Греції - це добрячий ляпас "Європейському Радянському Союзу Євро", безробіттю і банкам. Тепер черга за нами!».
Але це ще не все. В Іспанії відзначено зростання популярності лівої партії «Подемос» («Ми можемо»), яка наприкінці січня ц.р. провела стотисячний «Марш змін» на центральній площі Пуерта-дель-Соль в Мадриді. І знову в ході маршу звучали вимоги до ЄС і США переглянути свою позицію до Росії і України, а лідер «Подемос» і євродепутат Пабло Іглесіас послідовно звинувачує ЄС у «подвійних стандартах» по відношенню до Росії.
Тверезу (а тому проросійську) позицію займає також президент Кіпру Нікос Анастасіадіс, який дорожить відносинами з Росією і незадоволений політикою, що проводиться урядовцями ЄС.
Одним з найсильніших європейських політиків нового покоління експерти вважають прем'єр-міністра Сербії Олександра Вучича, що зайняв однозначну позицію супротивника економічних санкцій проти Росії.
Політологи пророкують також зростання популярності таких європейських політиків, як лідер правої партії «Альтернатива для Німеччини» Бернд Луке та голова партії «Шведські демократи» Йіммі Окессон, а також прогнозують переформатування незабаром здебільшого «лівого» поля Європи на позиціях антиглобалізму та демілітаризації європейського континенту.
Що об'єднує лідерів нового європейського опору
Ми не відносимо до нової європейської силі цілу низку нових протестних рухів і лідерів, що ось уже два десятиліття набирають популярність на хвилі критики ЄС. Це, наприклад, лідер Нідерландської партії Свободи Герд Вілдерс, голова Британської Партії незалежності Найджел Фарадж, популярний італійський політик Беппе Грілло, лідер партії «Справжні фіни» Тімо Сойні або голова північноірландської республіканської партії «Шинн Фейн» Джеррі Адамс. Вважаємо, що майбутнє Європи не за епатажними лідерами, фейковимі структурами і одновимірними протестними угрупованнями, але за політиками і рухами, здатними запропонувати новий формат європейського розвитку.
Саме цим, до речі, Марін Ле Пен, яку ліберали зловмисно відносять до ультраправих політиків, відрізняється від демагога і американського посіпаки Ніколя Саркозі, а «активний» консерватор і патріот своєї країни Віктор Орбан від, приміром, пасивного націоналіста і голови сусідньої Румунії Траяна Бесеску.
І, зрозуміло, «активні праві» не мають ніякого відношення до радикальних правих на кшталт угорського Йоббіка, хорватських усташів чи українських бандерівців, що стикуються з ісламістами, неонацистами та їхніми опікунами в особі спецслужб відомих західних країн.
До мейнстриму сучасної європейської політики ми відносимо також нові ліві коаліції Греції, Іспанії, Італії, Німеччини і низки інших країн, які все більш солідарні з «активними консерваторами» у своїх оцінюваннях глобалістської та, безперечно, руйнівної і антиєвропейської політики урядовців ЄС і США.
Вважаємо, що нинішні події на Україні і наступні економічні санкції Заходу щодо Росії стали каталізатором появи лідерів нового покоління, здатних очолити європейський Опір і формування нової Європи - Європи антиолігархічної, антифашистської, антиглобалістської, антиаморальної та антисланцевої.
Європи, частиною якої завжди була і, можна бути впевненими, буде й далі Російська Федерація.
Володимир Лепехін
Джерело: http://ria.ru
Точка зору редакції може не збігатися з точкою зору автора