Білоруська модель? А чому б і ні?
Після арешту Юлії Тимошенко багато опозиційних сил (не лише партії, але й, наприклад, журналісти) заявляють, що політичний режим в Україні скачується до білоруського варіанту. Це туди, де згідно з нашими опозиціонерами (виключно прозахідним, до речі) панує найстрашніша в Європі диктатура, за криве слово проти діючої влади саджають довічно, люди голодують і тільки і мріють, як би звільнитися з-під диктаторського чобота. Втім, якби вітчизняні опозиціонери спромоглися поцікавитися у доброї половини українських громадян (ну або хоч би у жителів районів, що граничать з Білорусією) чи лякає їх білоруський варіант, що їм більше до душі - білоруська «диктатура» або українська «демократія», вважаю, від подібних заяв опозиціонерам довелося б утриматися. Бо в уявленні багатьох українців цей самий варіант означає як мінімум чисті і постійно ремонтовані вулиці, працюючі заводи, не доведене до ручки село, гідні пенсії. Як максимум для освічених громадян - ще і стабільніший політичний режим.
Голосування зими 2010 року не було голосуванням за Януковича або за Тимошенко, втім, як і в 2004-му змагалися не Янукович і Ющенко. Президентські вибори в Україні схльоснули дві системи цінностей, два ідеали, дві моделі розвитку. Тимошенко і Ющенка підтримували прибічники європейського вектору - нехай з солідною долею націоналізму і популізму, але однозначно європейського. Януковичу симпатизували прибічники пострадянського напряму, сильної руки, «хорошого господарника». І хоча на останніх виборах Янукович також широко використав і гасла європейської інтеграції, все ж у жителів Півдня і Сходу України (та і не тільки у них) його кандидатура асоціювалося саме з СНД і з усіма плюсами, які, на думку його виборців, пропонує така модель.
Як виходить, пострадянську модель краще всього можна простежити, до речі, не лише на прикладі Білорусі, але і на прикладі Росії або Казахстану, де реалізована вона не менш вдало. Полягає ця модель в наступному: є колись успішна республіка, що збідніла після розвалу СРСР, втратила колишні торговельно-економічні зв'язки, з надовго застряглою в перехідному періоді економічною системою, з не сталою політичною нацією, де і так тяжкий стан громадян на додаток підстібають національні, релігійні, мовні конфлікти. Одна частина політичної еліти кличе знову в Союз з Росією, Білоруссю і Казахстаном, інша закликає орієнтуватися на Східну Європу, Чехію, Польщу, Угорщину і іншу молодіжну компанію ЄЕС. Куди пересічному українцеві податися?
І тоді до влади приходить прибічник третього шляху. Він не ставить своїм основним завданням збереження і примноження демократії як такої, керує, що називається, твердим кулаком, налагоджує вертикаль влади, але і не відміняє демократичні норми, не забороняє опозиційні партії, не відмовляється від діалогу з представниками інших політичних сил. Він не хоче встановлювати залізну завісу в стосунках із Заходом, але він проти диктату США і ЄС на європейському континенті. Він не тягне країну назад у Радянський Союз, підкреслює необхідність збереження незалежності своєї Батьківщини, але разом з сусідами активно бере участь у створенні нового пострадянського об'єднання. Він не робить різких, необдуманих рухів в плані історичних, культурних, ментальних питань. Але в той же час переглядає окремі з них акуратно, зважено, намагаючись нікому не зашкодити. І нарешті, він налагоджує економіку, підвищує пенсії, відновлює промисловість, покращує політичний клімат, усуває проблеми, що розколюють суспільство. Народ бачить у ньому рятівника, подарунок долі, національного лідера, але ніяк не диктатора-узурпатора. Так або приблизно так виглядають політичні портрети практично усіх лідерів нового геополітичного проекту - Митного союзу. У подібному світлі дивилися більшість виборців і на Януковича.
Якщо говорити взагалі, то за півтора роки свого правління Янукович багато в чому наслідував вищеописаний зразок. Політична стабільність дійсно заглянула в Україну, яка, здавалося, вічно роз'їдається кризами. Президентові повернули більшість його повноважень, і тепер він політична фігура номер один, що не розпилюється на розбрати з виконавчою або законодавчою гілками влади. У міжнародному напрямі узятий курс на відновлення стосунків з країнами СНД, Митним союзом, на європейському векторі - так, як і раніше прагнення до інтеграції, але вже не приниження, не христорадництво, не здача національних інтересів. На історичному, культурному, цивільному фронті - рух у бік побудови єдиної політичної нації на основах цивільного патріотизму, повага до національних і історичних святинь, повна відмова від націоналізму.
Але для того, щоб подібно до своїх пострадянських колег мати рейтинг під 80% і викликати гнівну заздрість у збанкрутілої прозахідної опозиції, у українського лідера бракує найголовнішого - тієї самої економіки, росту зарплат і пенсій, налагодження роботи промисловості, ремонту доріг, виконання передвиборного гасла «Покращення життя вже сьогодні». Тому що коли немає хліба, однієї лише гордості за країну, що піднімається з колін, мало.
Звичайно, на подібних недоліках економічного розвитку України не можуть не попіаритися західники: дивіться, мовляв, куди завів Україну відкат від європейської моделі. Необхідно негайно обернутися назад лицем до Заходу і спиною на схід. Але необачно наслідувати такі ради, звичайно, немає необхідності.
По-перше, ховати політику Януковича ще рано. Само собою, виправдовувати чинного українського президента за затяжний характер його реформ, які поки що не дають особливого результату, не варто. Втім, і ставити на них хрест зарано.
По-друге, навіть якщо розглядати історичний шлях західних держав, то стає очевидним, що під час серйозних системних криз набагато ефективнішими є фігури сильних президентів, національних лідерів. А «наймані менеджери» або «тямущі фахівці», здатні управляти країною в стійкі періоди, даремні в критичних ситуаціях. Прикладами таких сильних, а іноді і жорстких модернізаторів (які проводили свої реформи навіть усупереч бажанню народу) можуть служити Шарль де Голль у Франції, Франклін Рузвельт у США, Маргарет Тетчер у Великобританії. Приклади знайдуться і у високорозвинених державах іншого (незахідного) типу : наприклад, таким же шляхом йшли і усі азіатські тигри - Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Китай. Це лише черговий раз підтверджує, що українському політичному істеблішменту теж рано чи пізно доведеться явити світу свого де Голля, свого Ден Сяопіна, свого Ататюрка, нехай це вже і не буде Янукович. Не виключено, що гасла «сильного президента» і «сильної влади» використовуватимуться під час парламентських виборів 2012 року і президентських 2015-го. Тоді, не варто виключати, і з'являться альтернативні Януковичу гравці, здатні в майбутньому змінити його на посту національного лідера і успішніше розвинути на практиці потрібну Україні політичну систему з сильним керівником на чолі.
До речі, саме цим не в останню чергу треба пояснювати кроки Януковича по налагодженню владної вертикалі, поверненню до Конституції 1996 року. Янукович не сконцентрував у своїх руках усю повноту влади, в чому його звинувачують опоненти, він лише відновлює традиційний для України і понад усе їй відповідний політичний режим - президентську республіку. І хто б не замінив Януковича на посту президента, йому доведеться керувати країною в цій політичній системі.
***
Останні соціологічні опитування показують, що кількість промовців за приєднання України до союзу Росії і Білорусі росте і вже перевищило кількість прибічників європейської інтеграції. Це говорить не лише про те, що в Україні сьогодні як ніколи за роки незалежності сильні ідеї слов'янського і православного братерства, але і про те, що, з точки зору більшості українців, сучасні політичні системи Росії і Білорусі виявилися ефективнішими, відповідають потребам громадян, більше підходять державам пострадянського простору.
А враховуючи безперервні економічні кризи в Румунії, Болгарії, Греції, Португалії, які поступово зачіпають колись процвітаючу Італію і Ірландію, то ця тенденція в найближчі декілька років навряд чи серйозно зміниться. Тому лякати українців білоруським або російським варіантом - безглуздо, ніхто не проти такого варіанту. І якщо нинішній голова держави не проявить політичної волі, залишиться лише сподіватися, що поява нового сильного національного лідера в українській політиці ще попереду.
Артем Бузіла