Чому російську мову не вивчають

Скільки б політики не сперечалися про статус російської мови в країні, вона як і раніше потрібна, і українцям краще її знати і вивчати, ніж бути неписьменними

Чому російська мова не є обов'язковим предметом в українських школах? Переважна більшість жителів країни так чи інакше знають російську. Вона неминуче є присутньою в нашому повсякденному житті. Так чому не вчити її системним чином і з дитинства? Чому не покласти наявні знання на міцну базу, розвиваючи і удосконалюючи до рівня упевненого користувача?

І йдеться не про статус мови в Україні. Проблема в грамотності. Приблизно рік тому після ухвалення скандального мовного закону Ківалова - Колесніченка громадськість схвилювало, що російська може стати другою офіційною і розмити правовий статус української. Але відтоді мало що змінилося. Політики продовжують спекулювати на мовному питанні, а уроків російської в шкільних програмах більше не стало.

Білінгвальне середовище створює відомі складнощі для кожної з мов пари, тим більше якщо вони генетично гранично близькі. Звідси русизми в українській, українізми в російській і величезна за охопленням зона використання суржику. І ніякою штучною сепарацією не добитися чистоти мовного простору. Ні політично, ні технологічно таке розділення неможливе.

А ось вивчення обох мов в їхньому постійному порівнянні, вичленення особливостей, відмінностей, вказівка на типові «русифікуючі» або «українізуючі2 помилки можлива і вкрай необхідна. Близькоспоріднена двомовність незмінно ставить учасників комунікації перед проблемою грамотного вибору засобів спілкування. Хіба не природно їх такою грамотністю озброїти? Зараз на ринок праці вийшло покоління, що не вивчало російську, і, наприклад, в массмедіа стогнуть як працедавці, так і працівники, які не отримали необхідних навичок. Тих, хто виграли немає, всі в програші.

В силу відомих історичних, географічних і інших причин відношення в парі «російська – українська» нерівні - російська помітно підтискає. Захисники української із цього приводу схильні вдаватися до двох суперечливих крайнощів: або «банзай!», або ігнорування. Тобто або емоційний опір цьому тиску, або спроби зробити вигляд, ніби російської в Україні і поряд з нею не існує. У цьому не було б нічого страшного, хіба мало в кого які фобії, коли б не два «але».

Перше: політика неприйняття не дає бажаного результату. Російська нікуди не дівається. Може, стає менш якісною, не отримуючи освітньої підтримки, але українською не замінюється. Друге і, мабуть, головне: йдется не про взаємовідношення лінгвістичних абстракцій. При витісненні або ігноруванні російської мови тісняться і ігноруються російськомовні співвітчизники. А це вже проблема політичного і етичного характеру.

Політичні аспекти культурно-мовного роздвоєння України безсоромно, але цілком ефективно експлуатуються вже які вибори підряд, і про шкоду, що наноситься суспільству таким чином, усі знають. Якщо, вбивши клин по лінії якогось умовного розмежування, можна досягти результату, політики обов'язково його вб'ють. Сполучати незмірно складніше, ніж роз'єднувати.

А ось про етику мовного співіснування говориться мало. Нині нікого не треба переконувати в тому, що українська вимагає підвищеної уваги і значної підтримки. Статус державної мови, причому єдиної, оберігає її від маргіналізації в рідній країні. Російська такого захисту не потребує. Але це зовсім не означає, що в російській не відчувають потреби жителі країни.

Дивно, як українці, що пережили русифікацію, нечутливі зараз до того, що мільйони їхніх співвітчизників, щоб навчити своїх дітей рідній російській мові, вимушені покладатися на особисту ініціативу, а не на державний стандарт освіти. Невже введення російської в шкільні програми разом з українською - непосильна ціна за те, щоб політики втратили нарешті можливості ділити громадян на першо-другий сорт і стригти з цього дивіденди?

Але до політики взаємного мовного прийняття нам безнадійно далеко. У цій сфері у нас панують Фаріон і Табачник з його спробою продавити російську в школи як другу іноземну. Ми для них іноземці, чужі, на якій би мові нам не було зручніше говорити. У них своя мова. Ось з нею співіснування неможливе.

Леонід Швець,
журналіст

Джерело - http://vostok.r-u.org.ua/?p=4476