Геополітичний шанс України
Новий Рік приніс багатостраждальному бессарабському регіону чудовий «подарунок»: вранці 1 січня на придністровсько-молдавському блокпості російськими миротворцями під час спроби незаконного перетину кордону був застрелений молдавський громадянин. У стані сп'яніння, на машині, що не належила йому, без водійських прав, він двічі промайнув на безконтрольній швидкості повз прикордонний пост, не відреагувавши ані на заклики прикордонників зупинитися, ані навіть на попереджувальні постріли. У результаті миротворцям довелося застосувати силу, і в результаті пострілу по колесах автомобіля його водій випадково був убитий.
Втім, одним інцидентом справа не обмежилася і вже за два тижні, 15 січня, на молдавсько-румунському кордоні румунськими прикордонниками був підстрелений молдавський громадянин, який відмовився показувати вміст своєї машини. У важкому стані молдаванина доставили в лікарню, а під час обшуку автомобіля потерпілого там було знайдено цілих 300 пачок сигарет.
Здавалося б, яка між цими випадками різниця - і там, і там ми маємо порушника, який не підкорився законним вимогам. Тільки в одному випадку винуватцю пощастило менше - і сліпа куля стала для нього останнім, що він побачив у житті. Але якщо молдавсько-румунський інцидент не викликав зовсім ніякої реакції, то випадок на придністровському кордоні вилився в справжній міжнародний скандал.
Претензії, звичайно, пред'явила Республіка Молдова. Місцеве керівництво раптом звинуватило російських миротворців у неприпустимій поведінці, російську дипломатію, що засудила, передусім, безпардонного горе-водія, в цинізмі, а окремі впливові політичні сили навіть зажадали вислання російського посла з Молдови. Зрозуміло, що не обійшлося і без чергового заклику до переформатування миротворчої операції на Дністрі.
В той же час реакція Росії і особливо Придністров'я була досить скромною: інциденту ніхто не збирався надавати політичного значення, враховуючи те, що, в принципі, не дивлячись на всю гостроту конфлікту, це був перший трагічний випадок на придністровсько-молдавському кордоні за два десятки мирних років. Причому в придністровському випадку необхідно ще зважати на пом'якшуючу обставину, що не дає шансів на гостру реакцію у відповідь: тільки-но обраний президент Євген Шевчук ще не встиг закріпитися на новій посаді, тому занадто радикальна поведінка його поміркованому і договороспроможному іміджу не личить.
Захід, до речі, теж був досить скромний у своїх заявах. ОБСЄ, Німеччина і США побажали інциденту швидкого вирішення, американські дипломати в Молдові також висловилися за демілітаризацію регіону, проте різких випадів у бік Росії ніхто робити не став. З Кремлем, напередодні повернення туди Путіна, зараз особливо ніхто не хоче сваритися, заморожені конфлікти на пострадянському просторі набридли навіть Заходу, який скрізь суне свій ніс, а Молдавія зовсім не відноситься до первинних завдань ЄС і США на континенті.
Найбільше, проте, здивувала нетипова реакція України, яка несподівано для всіх де-факто підтримала Молдову і виступила за переформатування російської миротворчої місії в міжнародну. Дивно це звучить не лише тому, що позиція української сторони виявилася кардинально відмінною від позиції російської, але й тому, що до цих пір, ось вже протягом двох десятків років, Київ поводився на бессарабському напрямі досить в'яло. Хоча мав усі шанси зробити цей регіон «своїм»: на відміну від, наприклад, тієї ж активної Німеччині, Україна є повноцінним учасником переговорів щодо Придністров'я, нарівні з безпосередньо Росією і ОБСЄ (як колективним органом), крім того, що в Придністров'ї, що в Молдавії, Україна, як держава, користується великою популярністю і може в цьому плані посперечатися навіть з Росією.
Але українська індиферентність до придністровського питання, здається, випарувалася з часів призначення міністром закордонних справ Костянтина Грищенка. Можна скільки завгодно звинувачувати Грищенка в тому, що він є, напевно, найбільш проєвропейською, радикально налаштованою у цьому відношенні людиною з найближчого оточення Януковича, проте активності конкретно стосовно Придністров'я в нього подостатком. Найцікавіше, втім, те, що міністр не чурається вислухати й придністровську сторону, про що свідчить приїзд Євгена Шевчука до Києва 12 січня - попри те, що позиція України щодо Тирасполя, швидше, промолдавська, придністровська сторона зовсім не викреслюється Україною зі списку тих, з ким у першу чергу необхідно вести діалог.
З одного боку, така активність не може не тішити - нарешті Україна, замість того, щоб тільки й робити, що стукати, як жебрак, у європейські кабінети, починає проводити дійсно незалежну геополітичну лінію, грунтовану на реальній оцінці сил і можливостей української держави. Зрозуміло, що на такій геополітичній повістці передусім повинен стояти пострадянський простір - територія, де авторитет України (зароблений наполегливою працею керівниками Радянської України, але не суть) ще має деяку вагу. І з чого розпочинати, як не з Молдавії і Придністров'я - держав, по-перше, сусідніх, тобто апріорі близьких культурно і ментально, по-друге, набагато бідніших, ніж Україна.
І все б правильно, та тільки ось займана позиція щодо придністровського конфлікту, здається, вибрана не зовсім вірно. Україна вочевидь намагається грати на противагу Росії, в той же час підіграваючи Молдавії, вважаючи, що таким чином зуміє збільшити свій вплив на цю маленьку країну. Але все зовсім не так: сучасне молдавське керівництво взагалі не зацікавлене в розвитку власної державності, і отже - в пошуку нових союзників задля її зміцнення. Погляди Лупу, Гімпу, Філата і інших молдавських можновладців спрямовані на Бухарест – «реінтеграція» в Румунію ставиться одним з основних завдань нинішньої владної еліти Кишинева. Отже, граючи на боці Молдавії в придністровському конфлікті, Україна обслуговує Румунію - свого основного геополітичного конкурента на європейській мапі.
Виходить, ніякого іншого виходу, окрім як зайняти позицію Росії, а отже, й Придністров'я, Україна не має. Самостійність тут можлива і вітається - та ж Росія, наприклад, на останніх виборах підтримувала відверто непопулярного спікера Верховної Ради Анатолія Камінського, тоді як придністровці зробили вибір на користь молодого і амбітного Євгена Шевчука. Чому б не налагодити тісніші контакти з самим Шевчуком, не укласти договори співпраці між парламентами, політичними партіями, нарешті, як це робить парламент російський і партія «Єдина Росія»?
Врешті-решт, чому б не змінити стратегію стосовно й Молдавії? Зараз там піднімає голову національний промолдавський рух, до якого долучаються видатні політики, на зразок екс-президента Володимира Вороніна, колишнього лідера християнських демократів Юрія Рошки, голови молдавських соціалістів Ігоря Додона - вони зацікавлені в реінтеграції пострадянського простору, а значить - тіснішій кооперації з Україною. Крім того, у вищеперелічених діячів відсутні «імперські» амбіції по відношенню до Придністров'я - навпаки, сильна і незалежна придністровська держава залишається гарантом того, що сама Республіка Молдова ніколи не приєднається до Румунії, бо без працюючої придністровської промисловості убога Молдавія убогій Румунії не потрібна. Чим не прекрасні союзники для України?
Але чи зможе Україна зробити правильні висновки з обстановки, що склалася на її кордонах? Або продовжить грати в політику «європейської національної свідомості», яка насправді є політикою прямої здачі національних, геополітичних інтересів?
Артем Бузіла,
головний редактор naspravdi.com.ua
