Комплекс малої імперії
Економічно розвиненим, демократичним державам, в яких дотримуються права національних меншин, успішним в усіх відношеннях країнам сепаратизм не загрожує. Саме це пояснює те, що досі не розпалася Канада, незважаючи на декілька референдумів Квебека; все ще стоїть на місці Великобританія, врозріз популярності національних партій в Шотландії і Уельсі; зберігає територіальну цілісність Іспанія, як би цьому не перешкоджали бойовики з Басконії. Цю просту істину слід було б засвоїти державам, які наполегливо не хочуть змиритися з незалежністю своїх колишніх територій, що давно вже перетворилися за усіма критеріями в самостійні країни.
Напевно, існував би єдиний і неділимий Радянський Союз і далі, якщо б у ньому не було черг в магазинах, обридлої привілейованої бюрократії і задушення свободи слова. Але СРСР розпався, а дезінтеграційні процеси продовжилися вже в незалежних державах. Осібно серед інших стояла Грузія: тут зважаючи на жорстку націоналістичну політику нового керівництва на порозі 80-90-х відокремитися забажали відразу декілька новостворених державних утворень. Волею долі і народу фактичну самостійність вдалося отримати і Абхазії, і Південній Осетії.
За майже 20 років, а особливо після серпневої агресії 2008-го року, жодних просувань в діалозі між державами, що відкололися, і Тбілісі не спостерігалося. Грузинські політики жили немов у вигаданому ними ж самими світі ілюзій, де абхази і осетини тільки сплять і бачать, як би скоріше повернутися до лона Матінки-Грузії. Про визнання незалежності своїх нових сусідів, звичайно ж, і мови бути не могло - такі висловлювання легко потягнули б на державну зраду.
І раптом як грім серед ясного неба - публічна заява шанованих грузинських діячів про необхідність визнати Республіку Абхазія. Спочатку про це прямо говорить відомий політолог Мамука Арешидзе, потім ініціативу підтримує... сам колишній президент Едуард Шеварднадзе. Пропозиція обох є логічною і пропонує новий підхід до виходу з абхазько-грузинської безвиході: визнай Грузія уряд Сухумі, і подальші переговори можна вести вже як з повноцінною незалежною державою, ігноруючи позицію Кремля. І треба зазначити, подібний хід став би набагато сильнішим ударом по московській кампанії на Кавказі, ніж твердолобе небажання зважати на абхазьку державність.
Справа тут, втім, не лише в можливості відсунути на задній план Росію, а в самій ситуації з Абхазією. Остання відстояла свою незалежність в практично однаковому положенні з Осетією, але мотиви у двох держав були абсолютно різними. Якщо Республіка Південна Осетія - країна «карликова», на даний момент і найближчим часом не здатна прожити без солідної фінансової допомоги ззовні (з боку Росії, Грузії або ще кого-небудь), і прагнуча, швидше, до інтеграції до складу Росії, то Абхазія - за більшістю параметрів відповідає принципам саме незалежної держави.
У етнічних осетин по суті є друга республіка - Аланія, що входить до Російської Федерації. Зрозуміло, що настрої у бік возз'єднання двох розірваних частин осетинського народу з часом лише популяризуються, хоча їх і зараз розділяють більшість «мешканців» півдня. Абхазам же діватися нікуди, ніякої іншої країни у них немає, зате є присутніми тисячолітні традиції незалежної державності (у вигляді Абхазького царства і Абхазького князівства), самобутня культура, що виразно дистанціюється від грузинської, більш-менш стала ринкова економіка, яка має усі шанси на нормальний розвиток у разі врегулювання міжнародного статусу. Нарешті, Абхазія, безумовно, найдемократичніша з усіх невизнаних (чи частково визнаних) держав на пострадянському просторі. Тут реально ведеться внутрішньополітична боротьба, є присутньою природна зміна політичних сил, в діючому парламенті представлені сім політичних партій, чотири (!) з яких опозиційні.
Єдине, з чим у Абхазії спостерігаються проблеми, так це з національними меншинами, а саме - з грузинською, яка є другою за чисельністю етнічною групою після абхазької і складає близько 20 відсотків усього населення. Їхні мовні і культурні права порушуються: грузинська мова абсолютно не представлена в засобах масової інформації, в країні немає жодної школи з цією мовою викладання. Звичайно, винити в цьому треба не лише абхазький націоналізм, але й саму Грузію, яка не хоче визнавати демократичні, національні, історичні сподівання абхазів, що апріорі викликає відношення до грузинів як до окупантів і посібників Саакашвілі.
Якщо Грузія насправді претендує на роль фарватеру демократичних, модернізаційних процесів на Кавказі, як вона сама не втомлюється заявляти, то її головним завданням повинні стати визнання незалежності Абхазії і подальше врегулювання стосунків, перехід до повноцінної мирної співпраці на основі взаємної поваги суверенітету обох країн. Це і є ключ до рішення етнічних, економічних, історичних, врешті-решт, проблем.
Але говорити про це рано, поки грузинське керівництво, як і грузинський народ в цілому (за винятком окремих представників на зразок Шеварднадзе або Арешидзе), все ще повні комплексу імперії, що не відбулася. Або, як говорив усім відомий правозахисник Сахаров, малої імперії.
Артем Бузіла
Джерело - http://www.politcom.ru/12204.html