Нам не потрібна інша Росія
Росія визначилася з наступним президентом. Так, вам не почулося - саме з президентом. Бо мало хто зараз ризикне припустити, що у Володимира Володимировича Путіна знайдуться хоч які-небудь більш-менш серйозні супротивники в нинішньому російському політичному істеблішменті. Країна повертається Путіну в непростій ситуації: ейфорія від запаморочливих економічних успіхів, посилення вертикалі влади, зміцнення ролі Російської Федерації на міжнародній арені вже уляглася. На перший план вийшла корупція у більшості сфер життя, плачевний стан армії, неспіввимірне відставання «глибинки» від мегаполісів, які обросли лиском.
Не сказати, звичайно, що все вищеперелічене - виключно провина Дмитра Медведєва, який закінчує свій термін. Швидше, це пережитки тієї олігархічної, антинародної, антиросійської влади, що правила в 90-і роки. Щоб повністю побороти усі знегоди восьми років Путіну не вистачило. Виявилось, що для ефективного і працьовитого менеджера, «ліберала» Медведєва час ще не настав: надто багато проблем було у Росії, як і раніше вона потребувала твердої руки, національного лідера. І зараз цей самий лідер повертається в президентське крісло.
Втім, залишимо Росію ненадовго. Усе з нею буде нормально, розбереться вона зі своїми труднощами. Поговоримо краще про Україну і про те, що особисто вона отримає від президентства Путіна.
Розпочнемо з того, що у Путіна на Україні надзвичайно багато прихильників, цього не відняти. Недавнє соцопитування, проведене службою Євгена Копатька, показало, що Володимир Володимирович популярніший за будь-якого вітчизняного політика і у разі його участі в українських президентських виборах він забезпечив би собі перемогу в першому турі.
Феномен цей криється в тому, що українці, які п'ять років тому «отримали» свободу слова, «демократію», «європейські цінності», від того не стали щасливішими. І не дивлячись на всю інформаційну блокаду, на всі потоки пихи, що лилися на Росію і її керівництво (і зараз ллються, досить тільки включити п'ятничне шоу Кисельова) - майже всі українці розуміють, що «авторитарна», «варварська», «імперська» Росія живе на порядок краще, що зарплати і пенсії там в кілька разів вище (це навіть не беручи Москву і Петербург) за українські, що суспільство там не розколоте за політичним, історичним, національним, мовним принципом (це при всій архіскладності державного устрою Росії). І все це - очевидна заслуга конкретно Путіна.
Путін відродив ідею слов'янського братерства і успішно утілив її в життя - не розмінюючись на фіктивні гасла. Єдиний економічний простір, Митний Союз - його дітища, які обіцяють розвиватися ще динамічніше після повернення Путіна в президентське крісло. Про це він недвозначно дав зрозуміти у своїй недавній статті в газеті «Известия», в якій охрестив майбутні перспективи пострадянських інтеграційних об'єднань, поставивши за мету створення єдиного Євразійського економічного союзу. Багато експертів угледіли в цьому головне передвиборне зовнішньополітичне посилання Путіна. І, звичайно ж, це тільки додасть йому популярності в очах росіян.
Втім, в очах українців теж - тих, хто дивиться у бік Росії, Білорусії, Казахстану і інших пострадянських друзів. Для них Путін - це надія на те, що Україна так само, як і її пострадянські сестри, повернеться на історично, культурно, цивілізаційно властивий їй шлях, перестане відбивати європейські пороги і страждати євроромантизмом. Надія на те, що Росія не залишить українців у біді, натисне коли потрібно, стукне кулаком по столу і змусить українську владу дотримуватися інтересів більшості свого народу, який якраз за Митний Союз, за братські стосунки, за щонайтіснішу інтеграцію.
Само собою, Путін - це не просто образ харизматичного лідера. З упевненістю можна стверджувати, що в нашій державі знайдеться велика кількість шанувальників Барака Обами, Ангели Меркель або Ден Сяопіна, але Путін - занадто рідний, занадто близький приклад, щоб сказати: «Ні, це в них там усе вийшло, у нас же нічого як завжди не вийде». З цієї точки зору путінська модель залишається і залишатиметься привабливою - саме зважаючи на надмірну ментальну близькість росіян і українців.
З іншого боку Путін - це гарант так званої проросійськості, стержень того, що симпатії до Росії і російського народу ніколи не згаснуть. Навряд чи комусь припадала до смаку убога, роздерта внутрішніми політичними склоками і територіальними розбратами, принижена на міжнародній арені і загрузла у бандитизмі Росія часів Єльцина. Кому хочеться говорити про слов'янську єдність, православну ідентичність, вікове товариство і далі за списком, коли побратим за гаслами по вуха у багні?! І навпаки - сильна, шанована, стабільна, дійсно демократична (а не та, що розстрілює законно обраний парламент з танків) гарантує ідеям україно-російської дружби вічне життя.
Саме тому зараз Путін для України - безумовне благо і шанс. Що коли-небудь ми станемо такими ж.
Наостанок давайте припустимо, що станеться неймовірне і в лідери виб'ється інший кандидат - чим це відгукнеться для нашої країни, України. Прихід червоного президента, представника комуністичних сил, зрозуміло, не був би трагедією для українців, проте це б означало деякий відкат до минулого, призупинення модернізації - і, отже, певний спад популярності Росії як такої, повернення до ідей інтеграції за радянським зразком, а не за деяким новим оновленим конфедеративним принципом. Подібна лінія, звичайно, не знайшла б підтримки у переважної більшості українського населення і багато українців, які навіть відверто симпатизують Росії, стали б поглядати на Москву з деяким побоюванням.
Абсолютним гальмом у розвитку відносин між двома країнами став би прихід ліберального президента, послідовника ідей Нємцова, Гайдара і Єльцина, для яких ідеї слов'янської єдності, православної ідентичності, руської цивілізації - пустий звук. У подібному випадку вже Україна втратила для Росії яку б то не було цінність і відносини з Києвом будувалися б за принципом «як з усіма» - як з якою-небудь Польщею або Швейцарією. Втім, можливо, що й гірше - нападки стосовно «недемократичності» українського режиму, «порушення» прав людини тепер би загострилися не лише з боку вічно невдоволеного Заходу, але вже й з Москви. Зрозуміло, таку Росію в ролі найближчого брата не захочуть бачити навіть у Донецьку або Криму.
А ось консервативний, правоцентристський, якщо хочете, національно і геополітично мислячий російський лідер для України – те, що потрібно. І зараз це саме Путін. Тільки йому вдалося підняти Росію з колін, модернізувати її за власним зразком (а не вислуховуючи вказівки заморських кабінетів), за російським зразком, зробити її сучасною, потужною, прогнозованою, і при цьому патріотично консолідованою країною. А у будь-якій іншій Росії ми і не маємо потреби.
Артем Бузіла,
головний редактор naspravdi.com.ua
