Ціна російського газу. Чому Україна не судиться з Газпромом?
Віктор Балога у Фейсбуці нещодавно поділився мудрістю з громадськістю і президентом, заявивши буквально наступне: «Вся Європа виграє в судах справи проти Газпрому, і тільки ми мовчимо за рахунок податків з власного народу. Ціна занадто висока, пане Президенте. Треба діяти».
Ось так - діяти! А президент і взагалі вся наша влада, на думку Балоги, нічого не робить. Але тепер, потрібно розуміти, Віктор Янукович, який не починає робочий день без прочитання сторінки Балоги у Фейсбуці, стрепенеться і за роботу. Тим більше справ-то - суд у Газпрому виграти, Європа ж виграє.
Якщо серйозно, то пан Балога, видавши на гора чергову порада космічного масштабу і космічної ж дурості, зробив добру справу - звернув увагу на проблему, якій вже не один рік, і вирішення цієї проблеми, схоже, найближчим часом не передбачається. Нижче спробуємо відповісти на питання - чому?
Спершу треба відмітити, що Європа суди у Газпрому таки виграє. Але не вся Європа, звичайно, а окремі споживачі. Остання гучна справа - тяжба між Газпромом і компанією RWE, що контролюює 17% німецького енергоринку. Віденський міжнародний арбітраж прийняв рішення, що Газпром повинен повернути німцям ретроактивними платежами (тобто знижками, які будуть представлені для споживачів заднім числом) частину виручки, отриманої з 2010-ого року. За оцінками експертів, ця сума може скласти біля $400 млн.
Окрім німців, в арбітражі зверталися італійські, французькі, австрійські компанії. Всього минулого року Газпром втратив на ретроактивних платежах своїм західноєвропейським покупцям близько 2 млрд. доларів. У чому причина такої активності європейців? Річ у тому, що ціну на газ для споживачів Газпром встановлює виходячи з ціни нафти або мазуту - чим вище ринкова ціна нафти, тим вище ціна газу, і навпаки. Але останніми роками подібна прив'язка стала втрачати сенс, тому що нафта і газ, ціни на які раніше завжди йшли у зв'язці, стали розходитися по абсолютно різних ринках. І на цих ринках працюють свої унікальні чинники. Наприклад, останніми роками намітився тренд - ціна нафти росте, а газу - падає.
Причина падіння ціни на газ - різке збільшення надходжень в Європу зрідженого газу, яке викликане, по-перше, збільшенням об'ємів видобування близькосхідними постачальниками, а по-друге - відмовою від зрідженого газу видатного світового споживача - США. Американцям зріджений газ не потрібний, тому як скоро свій газ буде нікуди дівати, сланцевий.
У результаті склалася ситуація, коли великі європейські концерни купують у росіян дорогий «трубний» газ, а їхні споживачі - організації подрібніші (щось подібне до наших облгазів), орієнтуються в закупівлях на т.з. спотовий ринок, тобто ринок, де формується реальна ціна.
І ціна ця, завдяки надлишку зрідженого газу виявилася нижчою, ніж ціна газу російського. Звичайно, європейські концерни не захотіли працювати собі у збиток і потягнулися в міжнародні арбітражі. Росіяни в цій ситуації відбиваються, але в'яло, тому як розуміють, що ринок є ринок, і треба або знижувати ціну, або відмовлятися від європейських споживачів взагалі. Звісно, в цій ситуації розумніше знизити ціну.
А що ж Україна? Чом би й українському НАК «Нафтогазу» не звернутися в міжнародний арбітраж? Тим паче, що подібна можливість прописана в пункті 8.2 того самого газового контракту між «Нафтогазом» і Газпромом, який започаткував українську газову кабалу, і за порушення процедури підписання якого мотає термін Тимошенко. Невже наші керівники такі безглузді і бездіяльні? Навряд чи. Швидше за все, мова про те, що ситуація з Україною куди складніше, ніж здається панові Балозі.
Сам контракт між НАК «Нафтогаз» і Газпромом є у відкритому доступі, і механізм формування ціни там більш-менш зрозумілий. Правда, неясно, звідки взялася базова ціна в 450 доларів за тисячу кубів. Незрозуміло, чому у формулі розрахунку ціни на газ є присутньою ціна на газойль (продукт переробки нафти), який мало використовується в Україні, і вже якщо використати для розрахунку ціни інше джерело енергії, то це має бути вугілля (про це, до речі, говорив Микола Азаров ще два роки тому). Незрозуміло також, хто і як розраховував об'єми газу, який Україна зобов'язана купувати у Росії щорічно? З якого переляку дочка Газпрому ТОВ «Газпром збут Україна» отримала право викупляти чверть усього газу (причому будь-кого, а не тільки російського!), що імпортувався Україною, для продажу українським промисловим споживачам?
На всі ці питання в нормальній державі дали б відповідь правоохоронні органи. Тому що якщо підписантам і експертам з російської сторони потрібно за цей контракт вручити урядові нагороди, то тих, хто був причетний до цього документу з української сторони, потрібно б судити по, на жаль, статті, що канула в Лету, «Зрада Батьківщині». Але це все - думки вбік. Головне, контракт дійсно поганий і переглядати його потрібно. Так чому українська сторона цього не робить в міжнародному арбітражі?
Відповідь на це питання бачиться тільки одна - мабуть, окрім основного тексту контракту існують доповнення, які, на відміну від основного документу, не стали надбанням громадськості і швидше за все, - ніколи не стануть. Проте, про їх існування можна судити з великою мірою вірогідності. В усякому разі, в ЗМІ мелькала інформація про те, що до газового контракту додатково було укладено аж 21 угоду.
Якщо вважати доповненнями щоквартальні угоди, в яких Газпром погоджує об'єми поставок, то цифра 21 все одно не намалюється, тому що ці угоди почали з'являтися на світ тільки з 2011-ого року (об'єми 2009-го і 2010-го років прописані безпосередньо в контракті), і їх зараз повинно бути тільки десять. До того ж відразу після підписання контракту про існування деяких додаткових угод писала «Українська Правда», а трохи пізніше про додаткові угоди, які уряд ретельно приховує, заявляла Інна Богословська.
Усе це, звичайно, не казна-які джерела, проте версія про якісь додаткові домовленості до газового контракту пояснює все. Наприклад, чому Микола Янович в серпні 2011-го приндився, заявляючи, що звернувся до вітчизняних і зарубіжних експертів з приводу судових перспектив перегляду контракту, і навіть рапортував про те, що Київ до тяжби готовий. А пізніше, очевидно, вислухавши цих самих експертів, радикально змінив свою думку і став розповідати про те, що до суду йти - справа даремна. І звичайно, існування цих домовленостей пояснює, чому Україна не квапиться в арбітраж.
Про що ці угоди, можна тільки припускати. Цілком можливо, їхній вміст якимсь чином нівелює пункти основного тексту. Ну, наприклад, там вказано, що виконання пункту про звернення до арбітражного суду можливе тільки після того, як земля налетить на небесну вісь. Чи, перегляд формули розрахунку ціни на газ можливий тільки після того, як рак свисне, і ні хвилиною раніше.
А може бути, в цих угодах згадуються якісь права третіх осіб і організацій. Тим більше що прецедент є в основному тексті документу - йдеться про права купівлі газу ТОВ «Газпром збут Україна» (ховати цю схему в додаткових угодах сенсу не мало, оскільки угоду подібного масштабу все одно треба було якось пояснювати). Так чому в доповненнях не може бути, наприклад, вказано, що якісь українські структури беруть участь у проектах Газпрому? А структури ці - комерційні і належать громадянам, яких і зараз чіпати небажано.
До речі, остання обставина пояснює, чому українська сторона неначе забула про додаткові угоди - влада в Україні відтоді змінилася, але основні бенефіціари української економіки залишилися.
Ще одно пояснення мовчання української сторони - обнародування тексту угоди може довести ситуацію до точки неповернення, після якої почнеться відкритий конфлікт. А конфлікт, зрозуміло, нікому не потрібний.
У цьому плані цікава заява замголови Газпрому Олександра Медведєва, з приводу можливості звернення в міжнародний арбітраж російської сторони. Йдеться про конфлікт, пов'язаний з недобором Україною передбачених контрактом об'ємів газу і штрафними санкціями в $7 млрд., які зажадав Газпром у України. Зажадати-то зажадав, проте особливо наполягати не став і до суду не пішов, хоча з юридичного боку позиції росіян були залізобетонними.
Коментар Медведєва був таким: «Пам'ятаєте фільм: або я веду її в ЗАГС, або вона мене веде до прокурора. Краще в ЗАГС, ніж до прокурора». Оглядачі назвали цю відповідь «загадковою», і вона дійсно виглядає такою: міжнародний арбітражний суд не прокурор, і звернення туди - цілком звичайна практика міжнародного бізнесу. Але, якщо взяти до уваги існування додаткових домовленостей, то цілком зрозуміло небажання росіян залучати до справи третю сторону, адже ці домовленості доведеться їй відкрити.
Звичайно, розгляд справ у Стокгольмському арбітражі проходить на умовах конфіденційності, проте у наш час, з Вікіліксами і Сноуденами, навряд чи можна бути упевненим у збереженні секретів. Зберігаються додаткові угоди в надрах сейфів Газпрому і НАК «Нафтогазу», нехай там і залишаються - витягати їх на світ Божий немає чого. І в цьому ключі заява Медведєва виглядає дуже точною – «прокурором» може стати зовсім не суд, а громадськість, якщо раптом на світло спливуть додаткові угоди між Росією і Україною по газовому контракту. Громадськості можуть так не сподобатися засекречені домовленості, що це загрожує похитнути зовнішньополітичне положення Росії і внутрішньополітичне - України.
Підсумовуючи, треба сказати, що подібні секретні угоди - цілком звичайна міжнародна практика, і засмучуватися з приводу їхньої «закритості» - безглуздо. У всі часи правителі домовлялися публічно про одне, а приватно - абсолютно про інше. Так було і так буде. На тому стоїть міжнародна політика. Це слід пам'ятати деяким українським діячам типу Балоги, які дозволяють собі висловлювання в стилі відомого літературного персонажа – «Взяти все і поділити».
Чи є додаткові угоди або ні - точно невідомо, і усе вищевикладене лише версія. Очевидно одне - Росія і Україна в газовому конфлікті поводяться як два бійці, що опинилися в утлій лодочці, де кожен різкий рух загрожує тим, що учасники конфлікту опиняться за бортом. І у такої поведінки російських і українських чиновників явно є дуже вагомі причини.
Дмитро Грасов
Джерело - http://polemika.com.ua/news-121231.html