У городі бузина, а в Києві роздуми
Мабуть, найгостріше ми відчуваємо нашу близькість і спорідненість з Україною саме влітку. Воно й зрозуміло: спека, пора відпусток, усі їдуть на південь... А південь для нас, білорусів, - це передусім Україна. І як приємно, коли ти приїжджаєш до заповітної блакитної смужки моря, щоб заповнити північний недолік ультрафіолету, а навколо тебе знайоме середовище, знайомі обличчя, зрозуміла, майже рідна мова. І, головне, дружелюбність майже рідних людей і їхня щира цікавість: «Як там Білорусь?», «Як живеться?», «Як будується?»... Одним словом, при перетині кордону анінайменшого культурного шоку - навпаки, культурне і душевне задоволення, що нікуди ми за ці роки один від одного не віддалилися, що наші долі, як і думи, тісно переплетені!
І виникає нормальне питання: а чи не можна наші природні зв'язки з українцями зробити ще природнішими? Щоб непомітнішою був кордон, щоб поменше було шлагбаумів, пропускних огорож, митних декларацій і взагалі всього цього бюрократичного сум'яття, від якого виграє хто завгодно, але тільки не прості люди. І не бюджети двох держав.
Говорю це як людина, яка всього кілька днів проїхала й «Нову Гуту», й «Нові Яриловичи» (до речі, тепер усього лише за годину!). І яка помітила на табличках українського пропускного пункту поряд із зеленим коридором All passports фіолетовий значок-бутон футбольного Євро-2012.
Євро-2012, що вже відшумів, звичайно, звернув увагу на Україну - вона разом з Польщею, на паях була хазяйкою футбольного свята. Однак, попри те, що країна добре підготувалася до своєї ролі, - і це впадало у вічі навіть у порівнянні з Польщею, - все ж настрій в українців виявився не зовсім святковий. І не лише тому, що національна збірна не вийшла з групи. Ні, проблема виникла, очевидно, не в цьому...
А в тому, що будучи цілком успішною у форматі футбольного Євро (навіть трішки кращою за сусідку) і на цій основі відчувши себе майже європейською державою, Україна, яка не приховує свого бажання набути «європейськості» (чисто український термін!), раптом зрозуміла, що в політичному Євро, не говорячи вже про економічний, вона не потрапила у формат. Точніше, її туди не пустили. Мало того, їй прямо вказали, що в цьому форматі їй і не бувати...
Виразна образа на таку «несправедливість» прослизнула в розмовах українського прем'єр-міністра Азарова, який поскаржився на масову антиукраїнську кампанію бойкоту в Європі.
І хоча говорив він ніби про футбол, але абсолютно зрозуміло, що йдеться про політику. І навіть не про Тимошенко, а про велику політику, для якої Тимошенко, - лише привід. Даремно Азаров нарікає, що європейці нічого не дали Україні. Дали - і ще як! - зрозуміти, що Україна може скільки завгодно тягнутися до Європи, це її ніскільки не наблизить до вступу в Євросоюз. Втім, і не віддалить - можливості вступу просто не існує. Брюссель зацікавлений в Україні, яка пристрасно тягнеться до його «високих стандартів». А ось в Україні успішній (хоч би за футбольно-пропагандистськими мірками) - не зацікавлений зовсім: адже тоді стандарти ці здадуться не такими високими. Цей сумний висновок (для українського керівництва) насправді не гіркий. Він витвережує - і відкриває перспективу.
Дійсно, терпіти невдачу на фоні інтеграційних проектів Білорусі, Росії і Казахстану, що успішно розвиваються у тебе під боком, удвічі образливо. Загалом, для прозорливих українських політиків (адже такі мають бути в природі!) Євро-2012 дав чітке «домашнє завдання»: шукайте щастя у себе вдома.
Що ж можуть - зі свого боку - зробити Білорусь, Росія і Казахстан для своєї сестри? Пропонуючи свій інтеграційний проект (а для цього не потрібно гучних розмов, справи самі за себе говорять), три локомотиви інтеграції на всьому пострадянському просторі повинні на відміну від Брюсселю чітко визначити умови. Ті самі, за якими вони тепер прийматимуть у свою компанію. А також точно визначити етапи, коли і як завершиться створення повністю єдиного митного і економічного простору трьох, після чого порушувати його не можна! І вже тоді доведеться вибирати. Точніше, приймати - або правила МС, або правила ЄС. Які Україні ще ніхто не пропонував.
Вадим Єлфімов,
кандидат історичних наук, доцент Академії управління при Президентові
Джерело - http://sb.by/viewpoint/134251/