Український націоналізм: уроки ще не засвоєні
У відносинах України з Польщею головними подіями цього року стали події, пов'язані з питанням визнання ОУН, УПА злочинними організаціями.
Ще в квітні в Сеймі Польщі був зареєстрований проект резолюції про геноцид ОУН-УПА польського населення Східних Кресів у 1939-1947 роках, де, окрім УПА, злочинними організаціями визнаються ОУН, дивізія СС «Галичина2 і українська поліція, що перебувала на службі у німців. При цьому відзначалося, що в здійсненні геноциду не звинувачується увесь український народ, а тільки вищезгадані структури. Крім того, влада Варшави прийняла рішення встановити в місті пам'ятник жертвам УПА. Відмітно, що за цей проект депутати проголосували одноголосно, що говорить про відсутність у столиці Польщі іншої думки з цього питання.
Реакція України не змусила себе довго чекати, в МЗС заявили, що прийняття документу «не відповідатиме високому рівню стратегічного партнерства між двома країнами». Польські колеги, звичайно, намагалися пояснити, що парламент діє незалежно від уряду, тому питання, які він розглядає, не повинні впливати на високий рівень двосторонніх стосунків. Але всім і так було зрозуміло, що між законодавчими і виконавчими органами влади все ж існує зв'язок, отже, не відбитися на міжнародних відносинах рішення Сейму не може.
Проміжним підсумком польсько-українського діалогу стало офіційне визнання Сенатом у червні цього року Волинської різанини «етнічним чищенням з ознаками геноциду». У постанові відзначається, що жертвами ОУН-УПА стали близько 100 тисяч поляків. Депутати Львівської облради від фракції ВО «Свобода» поспішили переконати парламент сусідньої республіки в тому, що в 1940-і роки українські націоналісти вирізували поляків з «об'єктивних» причин, що знайшло своє відображення в офіційному листі. Деякі «свободівці» звинувачення на адресу УПА навіть назвали ксенофобією і шовінізмом. Проте польські законодавці були невблаганні і твердо стояли на своєму. Слід сказати, що Сенат не взяв до уваги і терміново оголошену у Варшаві декларацію Комітету «Примирення між народами», який очолює екс-президент Леонід Кравчук. «Свободівці» же і їхні прибічники почали стверджувати, що, мовляв, геноцид може проводитися тільки державою.
* * *
Слід зазначити, що засудження злочинної діяльності українських націоналістів, очевидно, викликане не лише бажанням добитися історичної справедливості, адже це питання досить конструктивно вирішувалося в попередні роки. Наприклад, в 2003 році президентами двох країн було підписано Спільну заяву «Про примирення в 60-у річницю трагічних подій на Волині», а Верховна Рада навіть прийняла польсько-українську заяву по цій події. Текст документу містив лише загальні фрази відносно згаданих організацій.
Тепер же УПА відкрито визнається злочинним формуванням, що є поворотною подією у відносинах між Україною і Польщею, а то і всім Євросоюзом.
Тільки з першого погляду може здатися, що це рішення приурочене лише до чергової річниці трагічних подій на Волині, а зовсім не до саміту "Східного партнерства" у Вільнюсі, на якому Україна планує підписати Угоду про асоціацію з ЄС. Зрозуміло, визнання геноциду поляків навряд чи стане необхідною умовою при підписанні документу, але можна припустити, що це питання неодноразово підніматиметься на подальшому шляху до євроінтеграції. До речі, визнання геноциду вірмен також не є обов'язковою умовою для вступу Туреччини в Євросоюз, проте деякі експерти вважають, що їй все ж доведеться зробити це на шляху до членства в ЄС.
Відмітно, що майже відразу після винесення ухвали по Волинській різанині міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський заявив, що підписання угоди з Україною під знаком питання. При цьому критиці була піддана тільки судова система і виборче право. Проте насторожує той факт, що це прозвучало саме від поляків, та ще після відомого рішення Сенату. А від «свободівців», що вважають себе мало не суб'єктами міжнародних відносин, пролунали заяви, що президентові Польщі небажано відвідувати Луцьк 14 липня.
Одними з перших, хто поспішив примирити керівництво двох країн, були католицькі священики. Ієрархи Української греко-католицької церкви і Римсько-католицької церкви в Польщі і Україні підписали спільну декларацію з проханням про взаємне пробачення. Вони також призвали ушанувати пам'ять українців і поляків, які рятували своїх близьких від смерті.
Проте в польських ЗМІ з цього питання була згадана і УПА. Зокрема, газета Rzecz Pospolita відмічає, що твердження про взаємну різанину в Галіції і на Волині, жертвою якої пали в основному поляки, було популярне в 1990-х роках. Зараз воно зустрічається все рідше, тому умовчувати тему злочину УПА неможливо. Зазначимо, що роль УГКЦ і її взаємовідносини з ОУН і УПА слід було б показати предметно.
* * *
Очевидно, саме в цьому контексті слід розглядати видання всілякої літератури, осуджуючої діяльність українських націоналістів. В даному випадку йдеться про книгу польського автора Яцека Вільчура «На небо відразу не потрапити».
Головною особливістю цього твору є те, що він представлений у формі щоденника військових років. Подібний виклад подій вигідно відрізняє роботу Вільчура від схожої за тематикою літературою, яка заснована, як правило, на документальних джерелах. Спогади очевидця дають яскравіше сприйняття дійсності того часу, що дуже істотно для сучасного читача. Хоча автор оповідає переважно про події у Львові, проте його твір дозволяє сформувати хоч би загальне уявлення про діяльність українських націоналістів в роки німецько-фашистської окупації.
Перші записи в щоденнику Вільчура з'явилися 22 червня 1941 року, через декілька годин після того, як на Львів впали перші німецькі бомби. Основне завдання націоналістів в цей період війни, як відомо, полягало в тому, щоб стріляти в спину відступаючим радянським солдатам. З цим завданням «блискуче» впоралися так звані «боївки», організовані видатним діячем ОУН Іваном Клімовим. «Росіяни відступають, і люди говорять, що з дня на день до міста увійдуть німці. Вже в декількох точках міста по відступаючих російських військах стріляли з вікон і підвалів. Це групи українських націоналістів і диверсантів», - пише Вільчур у своїй книзі. Нагадаємо, що незабаром на основі цих формувань німці створили українську допоміжну поліцію.
До моменту окупації Львова німецькими військами 30 червня 1941 року дії націоналістів були вже набагато упевненіші. Місцеві жителі, переважно євреї, відразу відчули це на собі. «Українські націоналісти вже виходять з будинків, - оповідає книга. - Не бояться нікого, тому що влади в місті немає. Нібито німецькі патрулі вже стоять на в'їзді до міста з боку Яновской вулиці. Найбільш збуджені євреї, які бояться не стільки німців, скільки українських націоналістів. Деякі євреї вже зараз віддають сусідам-полякам на зберігання свої найцінніші речі, меблі, одяг і навіть своїх дітей». Подібні побоювання, як показали наступні події, були зовсім не безпідставними.
Упродовж другої половини 1941 року діяльність націоналістів в місті була дуже «плідною». Наприклад, українська поліція облила бензином і спалила велику єврейську синагогу «Золота троянда». Як стверджує Вільчур, це була прекрасна будівля, аналога якій в Європі більше не існувало. Проводилися масові страти, причому не в спеціально відведеному для цього місці, а де завгодно, у тому числі і в під'їздах будинків. Попри те, що розстрілювали передусім євреїв і поляків, список жертв був досить довгим. У нього могли входити навіть колишні члени піонерської організації. Крім того, перед стратою часто насилували молодих дівчат.
Показовим є епізод, де автор описує розподіл продовольства за національною ознакою: «Тільки українці мають хлібу вдосталь. Окрім продуктових карток, у них є свої організації і комітети, в яких вони отримують продовольство. Є також спеціальні продуктові магазини для українців. Взагалі, майже в кожній українській сім'ї хтось виконує десь важливу функцію і забезпечує свій дім. Багато українців служать у Вермахті і в поліції - цим взагалі краще за всіх. У польських сім'ях - звичайний голод, а у євреїв він надзвичайний. Вже зараз є випадки голодних смертей в єврейських будинках».
Проблема голоду торкнулася і сім'ї Вільчура, який, будучи ще хлопченям, намагався виправити положення за допомогою дрібних крадіжок з товарних вагонів і військових складів. Проте, незважаючи на всі старання, на початку 1942 року помер його батько, з якого українська поліція і СС зробили каліку, позбавивши здоров'я. Відмітимо, що аналогічна доля спіткала і інших членів сім'ї, які були вбиті німцями і українськими націоналістами. Самого ж Вільчура врятувало диво: в 1943 році він був звільнений з в'язниці бійцями Армії Крайової. У цьому ж році він вступив в їхній загін, де двічі був поранений у боях проти гітлерівців і двічі нагороджений орденом «За відвагу».
* * *
Прямого відношення до Волинської різанини книга польського автора, звичайно ж, не має. Але не слід забувати, що в сусідній республіці визнання ОУН-УПА злочинними організаціями відноситься до періоду з 1939 по 1947 рік, де події на Волині є лише епізодом, хоча і найкривавішим. Точку в цій злочинній діяльності поставила операція «Вісла», яка почалася практично відразу після вбивства українськими націоналістами замміністра оборони Польщі Кароля Сверчевського.
До речі, серед політичних сил в Україні вже намітився розкол з цього питання. Якщо ВО «Свобода» виступає категорично проти рішення Сейму, то, наприклад, «УДАР» в особі народного депутата Едуарда Гурвіца підтримав ідею про визнання діяльності українських націоналістів злочинною. Це наочним чином підтверджує відсутність єдності серед опозиції з самих різних питань. Нагадаємо, що обидві партії виступають за інтеграцію України в Євросоюз, але шляхи, як показує практика, вибираються дуже різні.
Рішення польського парламенту не залишилося без уваги і в інших країнах, зокрема в Російській Федерації також солідарні із звинуваченнями на адресу УПА. Володимир Нікітін, перший заступник голови комітету Держдуми у справах СНД, запропонував засудити діяльність українських націоналістів і зробити із цього приводу офіційну заяву. Він також призвав підтримувати ті політичні сили в Україні, які, на відміну від прибічників УПА, лояльно відносяться до Росії. Зрозуміло, що в такій ситуації матиме попит і література, осуджуюча діяльність націоналістичних формувань. Нагадаємо, що російський переклад книги Вільчура опублікований порівняно недавно, минулого року, що є знаковою подією на тлі недавнього рішення Сейму.
Безумовно, видання подібних творів на сьогодні є дуже актуальним. Це викликано не лише активізацією ультраправих сил на території сучасної України, але і реакцією сусідніх держав на діяльність їхніх попередників. Єдине, що бентежить в усьому цьому, так це применшення ролі Червоної армії в звільненні європейських країн від фашистських окупантів і їхніх посібників. На жаль, таким же недоліком страждає і книга польського автора, який через обставини, що склалися, виявився «по той бік барикад». Проте в ім'я історичної справедливості слід зазначити, що своїм існуванням радянським військам зобов'язаний не лише сам Вільчур, але усе населення сучасної Польщі, якому інакше залишалося лише «перенести земне пекло заради небесного раю»...
Станіслав Ретінський
Джерело - http://odnarodyna.com.ua/content/ukrainskiy-nacionalizm-uroki-eshchyo-ne-usvoeny