Вчителі історії та історичні уроки
3-ого жовтня виповнилося 76 років з дня смерті видатного українця, вченого, політичного діяча, Голови Уряду Української Держави Миколи Прокоповича Василенка.
Говорячи про уроки історії, дуже важко не згадати загальновідомі істини про необхідність її пам'ятати і розуміти. Але головне в історії – робити правильні висновки з минулого та не повторювати колишні помилки. У минулому кожного народу неодноразово траплялося і те, що стримувало чи навіть руйнувало його поступ, і те, що великими кроками несло його вперед. Доля ж народу загалом залежала від того, які сили, – зміцнюючи чи руйнівні, – перемагали у конкретну епоху.
Широковідомою є думка про те, що історія йде по спіралі й повторюється. Нинішні проблеми вже поставали раніше, більше того – були навіть ідеї їх розв'язання, але ми, наразі, не можемо знайти в собі мудрості, а часто ще й чесності й сміливості, "згадати", чи "віднайти" досвід наших попередників.
В українській історії були особистості, на яких варто рівнятися, чия стратегія та ідеї є універсальними та паністоричними за своєю суттю. Одні з цих людей більш відомі й навіть "модні", їхні імена частіше трапляються в підручниках та історичних монографіях, імена інших – "затерті" і "припалі пилом".
Одне з таких імен – Микола Прокопович Василенко – (народився 2 лютого 1866 року, в Есмані, тепер Глухівського району Сумської області, тоді Чернігівської губернії – помер 3 жовтня 1935 року в Києві) – український історик, видатний громадський і політичний діяч, міністр освіти та Голова Уряду Української держави часів Гетьманату Скоропадського (1918 рік).
Достовірно про його роль в українській історії знає лише невелике коло фахівців, більшість же пам'ятає хіба побіжні згадки у шкільних підручниках. А разом з тим цей політичний, громадський та культурний діяч зробив чимало для зміцнення тих основ цивілізованого українського суспільства, які служать нам опорою і наразі.
Микола Василенко був не лише відомим вченим (автором близько 500 наукових праць!), а й активним учасником суспільно-політичного життя в Україні кінця 19 – початку 20 століття, а особливо – в період Української революції 1917 – 1921 рр., представником "покоління істориків-політиків" (М.Грушевський, В.Липинський, І.Огієнко та ін.).
Вже з 1890-х рр. він активно цікавився не лише науковими працями, а й суспільно-політичним життям, тими проблемами, які хвилювали суспільство наприкінці століття, став активним учасником суспільно-політичних процесів. Як і більшість інтелігенції того часу Микола Василенко сприймав ідею поступу народу лише шляхом освіти та культурного розвитку, що він з часом продемонстрував у своїй діяльності спочатку в "Київському товаристві грамотності", "Старій громаді", часописі "Киевская старина", а пізніше – на посаді попечителя Київської шкільної округи (березень – серпень 1917 р.).
Двічі сидів у в'язниці: вперше, за підтримку повстанців 1905 року, збір коштів для них у Києві й Петербурзі та за "антидержавницькі" статті, – був засуджений до року ув'язнення. Вдруге, – під час закручування гайок НКВС Радянського Союзу у 1924 році, – був того ж року виправданий під тиском наукової та громадської спільноти.
Обіймаючи за часів Гетьманату Скоропадського посаду міністра освіти, він здійснив ряд заходів, які були направлені на реформування освітньої системи в Україні. Ці зміни стосувались в основному демократизації навчання в школах. Як міністр освіти він доклав чимало зусиль і для створення Української Академії Наук (яку він пізніше очолював), українських університетів у Києві й Кам'янці-Подільському, багатьох середніх шкіл, національних культурно-мистецьких закладів. Завдяки його сприянню, підтримки та його абсолютній відданості науці, було засновано Національну бібліотеку, Національний музей, Державний український архів, Національну галерею мистецтва, університети в Києві та Кам'янці-Подільському. Мабуть, не варто пояснювати значення цих визначних кроків на шляху до побудови незалежної держави, освіти та науки. Після стількох десятків років його урядування більшість інституцій, що ним засновані, досі функціонують та розвиваються тепер вже в сучасній українській державі.
Після падіння Гетьманату Микола Прокопович продовжив наукову діяльність, здобув ступінь академіка, викладав у вищих навчальних закладах Києва, очолив Товариство правознавців УСРР та Соціально-економічний відділ Української Академії Наук у 1920 році. Через рік був обраний його головою, але його кандидатура не була прийнятною для більшовицького уряду. Після сфабрикованої справи 1924 року та скорого виправдання, продовжував наукову діяльність, проте, із підірваним здоров'ям. Через п'ять років, у 1929 році, йому заборонять очолювати будь-які посади в Українській Академії Наук. А вже 3 жовтня 1936 року Миколи Прокоповича Василенка не стало.
Микола Василенко був не лише людиною з активною життєвою позицією, неймовірним бажанням та ентузіазмом працювати для свого народу, а й – прикладом дійсно інтелектуальної еліти для свого народу того часу.
Політичні погляди цього видатного українця відобразилися в його публіцистичній діяльності 1904 – 1909 рр. Газети – "Киевское слово", "Киевские отклики", "Киевские отголоски", "Киевский голос" та "Отголоски жизни", в яких Микола Василенко працював редактором і публікувався, в революційний та післяреволюційний період сміливо пропагували ідеї загальноросійської демократії. В основі його політичних переконань були прагнення до демократизації імперії, перебудови її на національно-федеративних засадах, вільного розвитку національних культур її народів, насамперед – українського. Він наголошував на тому, що не можна ігнорувати ту ситуацію, яка склалася історично, потрібно зберігати ту сукупність національних мов і культур, яка є на території України і будувати цивілізоване, демократичне суспільство на засадах взаємної поваги та толерантності.
Зокрема, в якості міністра освіти він ініціював відкриття двох українських університетів, але, в той же час, був категоричним противником проведення насильницької українізації системи освіти.
Микола Василенко стверджував: "Російська культура має глибоке коріння у свідомості українського народу. Применшувати становище російської мови чи надавати їй якесь другорядне значення було б не лише недоцільним, а й просто шкідливим. Я вважаю питання української мови надзвичайно важливим у державному будівництві України, але тим не менш я є противником видання закону про лише одну державну мову. Такий закон, крім плутанини, шкоди і великих складнощів у житті, нічого не принесе. Обидві мови – і російська, і українська – повинні користуватися повним рівноправ'ям".
За століття ситуація в нашій державі не змінилася. Громадянами України є представники різних національностей, багатство та різноманіття яких – це потужний потенціал на шляху будівництва і зміцнення сильної країни, країни-гідного члена світової спільноти.
Про цю нашу цивілізаційну перевагу неодноразово говорили видатні діячі України минулого, серед яких і Микола Василенко. Історія пояснює нам справжні цінності – взаємоповаги, співпраці, толерантності. Залишається лише зрозуміти їх та, що найскладніше, втілити в життя.