Мовчання ягнят, або Казус Єфремова

У нашій країні ми завжди знали, що влада хоч та, що «почує кожного», хоч «нова, чесна», загалом, будь-яка за роки незалежності, живе за неписаним правилом - «друзям - усе, ворогам - закон». Приклади такого вибіркового застосування закону ми спостерігали і спостерігаємо безліч. Давно відомо - наші закони і КК це ще те дишло, яке як повернеш туди воно і вийшло. Чим і продовжують користуватися наші «небожителі».

Люди, що прийшли до успіху в жорстких умовах 90-х, засвоїли як отче наш правило – зможе вижити тільки один, найсильніший.

 У новому столітті Україна пережила дві великих чищення еліти. У 2005 році, після приходу Ющенка, і в 2010, після запанування Януковича.

 Саме зараз ми з вами перебуваємо в епіцентрі нового великого чищення, яке загрожує затьмарити перші два разом узяті.

 По-перше, аж надто драматичні події сприяли зміні влади і супроводжують весь перший рік переможцям. По-друге, розгром опонентів вийшов абсолютно нищівний.

 Користуючись ситуацією, нова влада весь рік забивала все нові й нові кілочки в городах «папєрєдніков», а, якщо і не мала можливості дотягнутися, жбурляла шапку якнайдалі в вотчину отримавших поразку, демонструючи недвозначне бажання ростити там «огірочки».

 «Папєрєднікі» стогнали, плакали, але пристосовувалися до розгрому.

 Хтось, з числа найбільш одіозних, залишив країну і заліг в Підмосков'ї, зализуючи комерційні та іміджеві поранення.

 Хтось, збившись у зграю окопався в плюшевому «Опозиційному блоці», страждаючи обличчями та дорогими костюмами, але сподіваючись пересидіти «як при Ющенкові».

 Деякі, пробивали шлях у владу нову.

 А більшість розчинилася за височенними парканами своїх маєтків, тихенько набиваючи валізи, і не забуваючи вчасно «відслюнявити» кому треба і кому належить по праву теперішнього сильного.

 Після десятиліття лев'ячого рику на ток-шоу і світських раутах, в дорогому урядовому інтер'єрі, більшість затихла до тужливого шакалячого вереску, реготу гієн, або зовсім жуйного мукання.

Одночасно в країні не виявилося опозиції. Одночасно країна втратила всі уявні та неуявні обмежувачі, що робили кульгаву і кепську політичну систему хоч скільки-небудь життєздатною.

Переможці, отримавши все й відразу, і, не зустрічаючи опору, прийшли до межі, коли саме існування колишніх опонентів поруч стало викликати не просто роздратування, а справжній свербіж. Неабияк посприяло цьому розумінню те ахове становище, в якому опинилася країна за останній рік.

 Загальний «одобрямс» почав помітно пробуксовувати і настав момент вивести на чільне місце беззубих, тремтячих «колишніх», на потіху юрбі та на спасіння власних рейтингів.

 Обшуки у Новинського, допити Ахметова, арешт Єфремова. Це все про це. Про чільне місце.

 Ще Олександр Солженіцин описуючи свій арешт, говорив, як мало волі зазвичай буває у того, кого заарештовують, у того, що довгі тижні й місяці чекав арешту, чекав «воронок» під під'їздом, біля воріт. Багато такі очікувальників сприймали арешт навіть з полегшенням, з розумінням.

 Всі ці наші «колишні», програвши, всі ці шакали, гієни та жуйні, всі ці завмерлі тремтячі очікувальники не проявили ані мужності, ані гідності, і лише готові були «до дошки» марніти над златом, забуті всіма.

 У них не виникло бажання оскаржити дії опонентів, доводити свою правоту (а може, її й не було?). Не виникло бажання стати справжньою гучною, чіпкою, по-доброму злою та в'їдливою опозицією, настільки потрібною у найважчий період історії країни.

 Що ж, не хотіли бути опозицією, станьте «хлібом та видовищами».

 Чому казус Єфремова, запитаєте ви? Тому, що його приклад хрестоматійний, просто-таки з палати мір та вагів. Чому мовчання ягнят - пояснювати, сподіваюся, немає потреби?

Михайло Павлів

Джерело: http://comments.ua

Точка зору редакції може не співпадати з точкою зору автора