20 років СНД

Співдружність проблем

2-ого вересня в Душанбе (Таджикистан) пройшов Ювілейний саміт глав держав-учасників СНД. Він показав, що існуюча ось вже 20 років організація потрібна, але одночасно більше породжує проблеми, ніж вирішує їх.

Актуальною темою кулуарних переговорів став Договір про зону вільної торгівлі у рамках Співдружності. Наскільки відомо, проект був підготовлений і погоджений по принципових позиціях вже до літа цього року. Розробкою займався Виконком СНД на чолі з Миколою Лебедєвим.

Проте - незважаючи на обурення і прохання України і Узбекистану (одних з найбільш зацікавлених в новому Договорі країн) - він так і не був винесений в офіційний порядок денний саміту. Чому? Ймовірно, причини варто шукати в російсько-українському газовому конфлікті, який продовжує набирати оберти. Росія не змогла домогтися від України згоди на оренду її газотранспортної системи і створення спільного підприємства «Газпрому» і «Нафтогазу». Більше того, Київ доки переграє Москву - уряд України заявив, що незабаром станеться розділення «Нафтогазу» на декілька компаній (що було рекомендоване Україні Євросоюзом ще в 2009-ому році). Ця дія спричинить автоматичний розрив діючого газового контракту, оскільки ліквідує одну з його сторін. Не варто сумніватися, що Росія спробує переграти ситуацію і, можливо, навіть звернеться до міжнародного суду.

Проте, Україна упевнено взяла курс на євроінтеграцію. При цьому президент Віктор Янукович хоче одночасно лібералізувати торгівлю з Росією. Проте така спроба усидіти на двох стільцях не до вподоби Москві. У цьому й варто шукати причину гальмування процесу підписання Договору про зону вільної торгівлі СНД.

Не менш важливою проблемою, - яка, до речі, також майже не піднімалася на саміті - є «заморожені конфлікти»: Нагірний Карабах і Придністров'я. У контексті переговорів Росії про вступ до СОТ актуалізувалася тема статусу Абхазії і Південної Осетії. Грузія як член СОТ висуває Росії вимоги поставити на межі двох республік грузинські митні пости. Ані росіяни, ані керівництво двох республік не можуть піти на цей крок, який фактично обмежить їхній суверенітет.

Що стосується Карабаху і ПМР, то досі не знайдена жодна життєздатна формула врегулювання, окрім продовження «заморожування». Крім того, тема Карабаху постійно використовується для розпалювання конфлікту між двома ключовими країнами Закавказзя - Вірменією і Азербайджаном. Фактично сторони уперлися в небажання слухати один одного. І Москва не може запропонувати їм нічого нового, оскільки має слабкі важелі впливу на положення в Закавказзі. Тенденція така, що російський вплив в регіоні зменшуватиметься пропорційно розвитку нових нафтогазових коридорів і загальному послабленню російської економічної присутності в Закавказзі і на Близькому Сході.

Крім того, не отримала розвиток тема загальних миротворчих сил СНД або формату (формули?) переговорів, яка б використовувалася для вирішення подібних конфліктів. По факту після кривавих подій в Киргизії в 2010-ому році керівництво Росії не змогло розробити формулу стабілізації внутрішнього стану в країнах-союзниках. Фактично проект «Снговського НАТО» - Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ) - терпить тимчасовий крах.

Крім того, фактично провисають без реального наповнення такі важливі напрями діяльності Співдружності як розвиток загальних електромереж, транспортних коридорів, прикордонної співпраці.

Що стосується останнього, то ініціатива Москви розвинути на додаток до «глобальної» інтеграції взаємодію регіонів доки не отримала належного розуміння і підтримки регіонів (у тому числі і в самій Росії). Наприклад, не зрозуміло, чому досі не вдалося виробити хоч би загальне бачення системи пільг, яку можна надати прикордонним регіонам і їх жителям.

В той же час, викликає подив низький прогрес по частині освітньої співпраці країн СНД. Так, досі дипломи внз низки країн Співдружності не визнаються в Росії, і навпаки. Яскравий приклад - стосунки Росії і України.

Складається враження, що головний ініціатор об'єднувальних процесів у Співдружності - Росія - зависла у стані «вже не задовольняє СНД, але доки не можемо запропонувати нічого кращого».

Річ у тому, що ОДКБ і ЄврАзЕС (зокрема Митний союз (МС)) не можуть підмінити собою СНД. Їх характер - регіональний, тоді як СНД фактично створює основу для співпраці майже усіх пострадянських держав. Росії доведеться або відмовитися від СНД і перекласти його функції правової бази пострадянського простору на іншу організацію (що доки проблематично, враховуючи конфлікти всередині Митного союзу), або надати СНД «друге дихання» шляхом запуску вигідного для всіх країн проекту.

Спроби такого переформатування робилися і раніше. Наприклад, в Дубні формально працює «Міжнародний інноваційний центр СНД». До речі, під час саміту Україна і ще низка країн цікавилися майбутнім «Концепції інноваційної співпраці у рамках СНД», прийняття якої також затягується.

Проте усі подібні ініціативи грузнуть у бюрократизмі з вини того, що в стосунках країн Співдружності головує єдиний принцип - захист інтересів окремих країн і отримання від них максимальної вигоди. У рамках такого підходу країни Співдружності «розбігаються» від Росії, тому що вона може менше запропонувати, ніж, наприклад, ЄС, США або Китай.

Більше того, російські чиновники в стосунках з колегами з ближнього зарубіжжя виходять з правила «більше вимагаємо - менше пропонуємо». Якщо не змінити підхід зовнішньої політики у бік розумного «дарування» (надання пільг і преференцій в обмін на співпрацю) і відмовитися від думки «вони від нас все одно нікуди не втечуть», то СНД, сам пострадянський простір можна буде зберегти і перетворити із статичного (збереження простору) в динамічне (прогрес) утворення.

Олег Горбунов

Джерело - http://politcom.ru/12512.html