Чого чекати від «наслідків» справи Тимошенко?
Пересічний український громадянин відноситься до справи Ю. Тимошенко по-різному. Хтось бачить в арешті Юлії Володимирівни політичний слід і бажання особисто президента В. Януковича усунути від участі у виборах свого головного конкурента. Інші вважають подію карою за всю майже п'ятнадцятирічну політичну діяльність помаранчевої принцеси, котра нібито нічого Україні не принесла, окрім додаткових бід і поневірянь. Полярність думок, напевно, основна відмінність цього українського прецеденту від деяких пострадянських прикладів, з якими намагаються порівняти арешт Ю. Тимошенко. В Україні все трохи інакше, і арешт докучливої опозиціонерки, на відміну від опального олігарха М. Ходорковського, все ж не сприймається переважною більшістю народу як праведне покарання.
Наслідки справи Ю. Тимошенко для України, передусім, «агукатимуться» на сприйнятті нашої країни за кордоном - це стало зрозуміло майже відразу ж після взяття лідера «Батьківщини» під варту. Від вищих європейських чиновників, численних представників європейських зовнішньополітичних відомств і інших діячів громадських і неурядових організацій уперше, напевно, після подій «Помаранчевої революції» прозвучали заяви про те, що питання інтеграції України до Європейського Союзу можуть закрити саме за політичними мотивами. Мовляв, в Україні йде згортання демократичних свобод, що для європейського «спільного дому» неприпустимо.
І відразу ж у число супротивників кримінального переслідування Ю. Тимошенко записалися навіть її опоненти: за принципом «якщо Тимошенко не випустять, то нас чекає міжнародна ізоляція і на євроінтеграційних спрямуваннях можна поставити хрест».
Можливо, так воно і буде. Але ніякої катастрофи в цьому немає. Навпаки, в цьому випадку В. Янукович має реальну можливість, нарешті, виконати свою передвиборну обіцянку у сфері зовнішньої політики, яку підтримують 95 відсотків його нинішніх і колишніх виборців. А саме - повернутися на пострадянський інтеграційний вектор і не мудрити з євроромантизмом, побоюючись втратити частину електорату в західних областях України.
В. Янукович і так достатньо довго лавірував між Брюсселем і Москвою, називаючи свою зовнішню стратегію «багатовекторністю». Спочатку така політика здавалася цілком виправданою: за В. Ющенка відношення з Росією безнадійно зіпсувалися, на європейському напрямі теж не було нічого хорошого, окрім декларацій і заяв, більше популістських, ніж реально спрямованих на зміцнення українсько-європейських зв'язків. Але період «відновлення стосунків» за двоми напрямами відразу швидко закінчився. І Росія, і ЄС настійно стали радити Києву визначитися: або до нас, або до них. Третього не дано. Вибір того або іншого шляху, зрозуміло, до розриву стосунків з протилежною стороною не приведе, але повноцінно інтегруватися в два союзи відразу не вийде.
Чим довше тривало правління В. Януковича, тим ясніше він давав зрозуміти: до пострадянського конфедеративного проекту, Митного союзу, Україна входити не має наміру, хоча і підкреслював важливість співпраці з цією організацією в особливому форматі (за формулою 3+1). Ураз український народ (і, отже, український виборець) опинився на роздоріжжі: раз і назавжди зникли ілюзії про президента і Партію регіонів як про політичну силу, що виступає за щонайтісніші зв'язки з Російською Федерацією і іншими пострадянськими державами і на додаток, - за відповідні цінності (слов'янське братерство, православ'я, особлива модель демократії, неприйняття деяких європейських засад).
Панікувати у такому разі українцю було б не слід, якщо б у Партії регіонів була гідна альтернатива. Але за п'ять років знаходження в опозиції «регіонали» настільки застовпили за собою імідж єдиної проросійської сили (нехай таке формулювання не зовсім вірне - партію, що ратує за конфедеративний союз з Росією, з таким же успіхом можна назвати і проукраїнською, - але для кращого розуміння ситуації дозвольте використати цей штамп), що ніякого альтернативного проекту, здатного зайняти цю електоральну нішу, а вона просто величезна, досі немає. За винятком комуністів, яким, звичайно, зважаючи на свою початкову ідеологічну лінію не під силу стати партією більшості. Сподіватися на те, що в Україні найближчим часом, конкретно - перед парламентськими виборами, з'явиться партія подібного толку, поки що теж не доводиться: навряд чи хтось з впливових «регіоналів» наважиться покинути команду напередодні виборчої гонки, а якихось інших, нейтральних політиків, здатних очолити таку амбітну організацію, на горизонті не спостерігається.
Ситуація для проросійськи налаштованих виборців В. Януковича, здавалося б, безнадійна – прощавай, Митний союз, руський світ і культурно-історична ідентичність. Здрастуй, Європо, або, вірніше, - нескінченне тупцювання біля її порогу. Але тут як грім серед ясного неба грянув арешт Ю. Тимошенко, а за ним - грізна реакція Заходу, який чітко попередив чинного президента : не відпустиш Тимошенко - ніякої європейської інтеграції Україні не побачити.
Ось і потрапив Віктор Федорович у замкнутий круг: з одного боку, мирова з Тимошенко означала б подальше стрімке падіння рейтингу президентської політичної сили і ріст популярності головної жертви «авторитарного» режиму. З іншого боку, рейтинг чинного президента може істотно поколивати і європейська тема: стояння на місці в плані євроінтеграції також віднімає у нього зайві політичні очки.
І тут можливий варіант виходу з ситуації В. Януковичу підказали європейці. Ті затурбувалися, що відмова з боку Європи підписати договір про зону вільної торгівлі штовхне Україну в обійми Росії. Ось, виявляється, що дійсно турбує Захід - демократія, звичайно, демократією, але утримати ласий шматок величезної (за європейськими мірками) території з населенням в 45 мільйонів чоловік, не менш важливо.
Втім, така постановка питання неминуче розколе європейську спільноту. Одні захочуть продовжувати діалог з Україною щоб то не було, аби вона «не пішла до Росії», інші навідріз відмовляться мати з Києвом справу, поки «політичні» арештанти не будуть випущені на волю. Розраховувати на те, що Ю. Тимошенко покине камеру ув’язнення або не отримає умовний термін (що з точки зору неможливості участі в подальших виборах - одне й те ж) - досить наївно, тому можна припустити, що угода про ЗВТ з Європою затягнеться на невизначений час.
І такий хід подій знову відкриє перед В. Януковичем східний вектор розвитку, забутий українським президентом останнім часом. Адже раз в Європі відмовляються приймати нас такими, які ми є, тоді, може, варто пошукати щастя на Сході? І не потрібно боятися занадто жорсткої реакції Європи : окрики і санкції не кращий варіант рівноправного партнерства.
Артем Бузіла