Дива двоміркування
В Одесі сталася сумна подія. 14 липня групою невідомих при виході із власного будинку був жорстоко побитий депутат обласної ради від Партії регіонів Михайло Шмушкович. Життю його, за словами лікарів, вже ніщо не загрожує, а от чи зможе народний обранець повністю отямитися, поки що припустити складно. Зараз же Михайло все ще перебуває у лікарні, де йому провели операцію.
Сумнівів з приводу мотивів замаху не виникає: Шмушкович активно займається політичною діяльністю, є близьким соратником заступника голови Одеської обласної ради Олексія Гончаренка. Останній - син діючого міського голови Костусєва, і за дивним збігом обставин - його головний політичний візаві. Разом з Гончаренком Шмушкович активно критикував Костусєва за намір підняти тарифи на паркування, доводився секретарем громадських слухань по цьому питанню. Того ранку депутат саме й направлявся на засідання виконкому, де збиралися ухвалити рішення щодо підвищення цін. Ворожити на кавовій гущавині, хто стоїть за цим злочином не будемо: конкретних доказів причетності кого-небудь немає ніяких, хоча Гончаренко встиг обвинуватити в цьому мерію, а громадськість також розглядає варіант атаки з боку "тіньовиків", що контролюють стояночний бізнес, або взагалі екс-мера Едуарда Гурвіца, з яким у Гончаренка й Шмушковича теж досить довго тривала війна за паркінги.
Напад на одеського депутата, звичайно, насамперед плювок в обличчя всій українській демократії. Черговий доказ того, що в Україні як і раніше вміють боротися з політичними супротивниками тільки методом фізичної розправи. І як це не дивно, факт побиття начебто навмисно замовчують так звані незалежні засоби масової інформації, правозахисні організації, фонди, що займаються проблемами громадянського суспільства - у той час, як вони повинні були бити на сполох й вимагати від правоохоронних органів якнайшвидшого покарання винних. Адже по суті ж побили депутата найбільшої за територією області, політика в Одесі не останнього й по місцевих мірках досить помітного.
Втім, нічого дивного у відсутності їхньої реакції, мабуть, і немає: українські "правозахисники", "демократи", "журналісти" зливаються в обопільному екстазі, коли судять терористів, що підірвали пам'ятник Сталіну (як би до цієї тоталітарної особистості не ставитися), коли за тих або інших причин закривається школа з українською мовою навчання, коли Україна повертається до своєї традиційної конституції, але боягузливо ховають голову в пісок, коли б'ють їхніх опонентів - не національно-свідомих, не євроорієнтованих, не з того тіста зроблених.
Про що це говорить? Про подвійні стандарти, які, на жаль, безроздільно царюють у рядах опозиційно налаштованих - від видних політиків до рядових активістів. Напади на людей за те що вони носять георгіївську стрічку на День Перемоги, проводять виставку в пам'ять про жертв бандерівских злочинців або прагнуть знизити ціни на паркування - повністю відповідають їхнім уявленням про дійсно демократичне суспільство.
Артем Бузіла