Євроінтеграція України: Квиток на «Титанік»?
Оцінюючи ЄС, українські прибічники європейської інтеграції немов бачать перед очима картинку п'ятирічної давнини. П'ять років тому ЄС дійсно був якщо не найвпливовішим, то, принаймні, найбагатшим геополітичним утворенням. Величезний споживчий ринок, який щедро поливається соціальними виплатами і зцементований ліберальною ідеологією, робив з ЄС землю обітовану, не прагнути на яку було просто непристойно. У 2008-му європейське благоденствування накрилося мідним тазом, і це начиння досі нікуди не поділося, штовхаючи ЄС у прірву.
Джерело кризи
Спершу треба зрозуміти, що є кризою в ЄС. Причиною кризи в Європі є те, що було для наших євроінтеграторів «дороговказною зіркою», головною причиною того, що в Євросоюз треба прагнути всіма силами. Йдеться про високий рівень життя. Причому, цей самий рівень життя забезпечувався зовсім не виробництвом, яке демонструвало дуже помірне зростання, а бездумною соціальною політикою урядів і бездумною кредитною політикою банків. Європейські уряди щедро роздавали гроші, стимулюючи попит і створюючи те саме вабляче благополуччя. Банки дешевими кредитами розігрівали ситуацію ще більше.
І все було б добре, якби такому колосальному споживанню відповідало таке ж колосальне зростання виробництва (такі періоди, до речі, історія знала - це післявоєнні 50-і роки). Але виробництво перемістилося в Китай (створивши своєрідний «промисловий пухир», про який, - в одній з наступних статей), і країни ЄС стали заручниками свого дутого благополуччя. Уряди заборгували за зовнішніми позиками. Наприклад, зовнішній борг на душу населення в «благополучній» Великобританії - 147 тис. доларів, в ще «благополучнішій» Швейцарії - 182 тис. доларів, тоді як у «близькій до дефолту» Україні - 2 тис. доларів.
Населення винне банкам - заборгованість по споживчих кредитах в Європі складає майже 2,5 трильйона доларів. Але банкам винне не лише населення, але й бізнес. В цілому на балансі європейських банків тільки «проблемних кредитів» - на 1,5 трильйона євро (!). Багато економістів схильні винити у всьому банки, але не все так просто. Річ у тому, що банки теж винні: винні вкладникам, винні по своїх облігаціях, винні власникам і акціонерам...
Загалом, ситуація склалася абсурдна - всі винні всім і ніхто не може розрахуватися за своїми боргами. Система зависла. Що ви робите, коли «глухо» зависає комп'ютер? Натискаєте кнопку «Reset» на системному блоці, тобто примусово перевантажуєте систему. У випадку з економікою таке «перезавантаження» означатиме радикальну реструктуризацію економік країн ЄС, що на першому етапі неминуче викличе різке зростання безробіття, падіння рівня життя і соціальні катаклізми.
Так, це будуть тимчасові явища, і рано чи пізно все прийде у відносний порядок. Звичайно, це вже не буде те суспільство споживання, яке ми спостерігали в ЄС останні 30-40 років, проте збудувати збалансовану економічну систему цілком можливо. Треба лише мужність, щоб натиснути кнопку. Але єврочиновники, на жаль, цієї мужності не демонструють. Усі їхні кроки для погашення кризи нагадують навіть не те щоб півзаходи, а імітацію бурхливої діяльності.
Антикризова діяльність в ЄС
Уявіть собі, що ви довгі роки витрачали більше, ніж заробляли, наробивши купу боргів. Коли реальність ударила вас по обличчю, і питання «що робити?» відкинуло зловісну тінь на ваш до того затишний маленький світ, що ви зробите в першу чергу? Звичайно, спершу станете менше витрачати, щоб не плодити нові борги. Це - перший і головний крок. Тому що вже наявні борги можна реструктуризувати, відкласти, списати і так далі. Але плодити нові борги - політика божевільна і веде в нікуди.
Адже саме цю політику, по суті, продовжують єврочиновники. Наприкінці минулого року вони народили план порятунку європейської економіки, що складається з трьох етапів:
- по-перше, створення фонду для допомоги нужденним країнам,
- по-друге, випуск єдиних боргових паперів єврозони, під які країни зможуть робити короткострокові позики,
- по-третє - створення єдиної європейської фінансової системи з єдиним регулятором, гарантуванням депозитів і повноцінним загальним бюджетом. Перші два етапи - банальний спосіб вирішити проблеми бідних країн за рахунок багатих. Третій етап - не що інше, як спроба зшити єврозону, що розвалюється. Увесь цей план звучить красиво, але ніяк не допомагає вирішенню головної проблеми кризи єврозони, яка полягає в приведенні у відповідність доходів з витратами країн і населення.
Чому так відбувається? Причина проста - політика. Жоден європейський політик не скаже своїм виборцям і спонсорам: «Дорогі друзі, щоб усім врятуватися, треба тугіше затягнути пояси і почати жити відповідно до достатків». Тому що виборець, розпещений десятиліттями достатку, у відповідь на такі розмови у кращому разі за такого політика не проголосує, а в гіршому - вийде на вулиці, де почне громити магазини і кидатися камінням у поліцейських. Спонсор же швидко знайде іншого політика, який не думатиме про всякі «дурниці», а старого викине на звалище історії. Звичайно, такого розвитку подій європейський політичний бомонд не хоче, а тому, якщо й утілює в життя тактику затягування поясів, то робить це дрібними кроками, з оглядкою на громадську думку. У результаті балансування між політичною і економічною доцільністю все далі заводить ситуацію у безвихідь.
Криза ідеології і відцентрові тенденції
З моменту розпаду СРСР до початку кризи в західному, та й нашому, пострадянському, суспільстві був період, коли здавалося, що ліберальна громадська модель, невід'ємною частиною якої є демократія, індивідуалізм і культ приватної власності, - єдино можлива. Серйозні філософи, політологи і економісти переконливо доводили, що після черги страхітливих експериментів типу націоналізму і соціалізму громадська і економічна думка досягла свого піку. Ці теорії, що здаються зараз дещо наївними, в 1993 році описав американський філософ Френсіс Фукуяма в праці, що стала класичною, «Кінець історії і остання людина». Концепція «кінця історії», тобто завершення громадського розвитку тотальною перемогою лібералізму у всьому світі, володіла умами не лише інтелектуалів, але й майже всіх жителів «золотого мільярда».
І ось сталася економічна криза. Виявилось, що історія не закінчилася, тому що лібералізм не в змозі дати відповіді на питання, породжені економічними проблемами. Цікаво, що деякі європейські інтелектуали ще 20 років тому, в розпал загальної ейфорії, викликаної розвалом СРСР, вказували на проблеми ліберальної моделі, її хиткість, а можливо - нежиттєздатність. Наприклад, німецький філософ і соціолог Юрген Хабермас наочно доводив і попереджав, що демократія можлива тільки в одному випадку - якщо динаміка економічного розвитку не слабшає.
Іншими словами, поки в економіці все гаразд, і є багаторічне стійке зростання, можна гратися в демократичні вибори. Як тільки ситуація починає вимагати жорстких непопулярних заходів, наприклад - обмеження соціальних виплат і пільг або обмеження апетитів корпорацій, демократична система просто не дозволяє їх нормально здійснити. Саме це ми зараз спостерігаємо в Європі.
Відчуття нездатності ліберальних урядів навести лад породило антиліберальні настрої, які виразилися в зростанні популярності націоналістичних партій, антиглобалістських рухів і консервативних ідей. Ситуація стала настільки загрозливою, що деякі європейські політологи серйозно заговорили про те, що новий Адольф Гітлер чекає своєї години. Аж надто положення Європи зараз нагадує тридцяті роки минулого століття: ослаблена депресією економіка і нездатність демократичних урядів вирішити виниклі проблеми створює попит на радикальні і прості рецепти (типу «У всьому винні євреї») і лідерів, здатних ці рецепти реалізувати.
Так що вже можна говорити про кризу лібералізму взагалі і про захід «європейського проекту» зокрема, тому що серед нових або відносно нових політичних рухів немає жодного доцентрового, спрямованого на цементування ЄС, а є тільки явно відцентрові.
Олії у вогонь підливає конфлікт, що намітився між національними політичними елітами і євробюрократією, яка вже набрала політичну вагу. Зовнішня сторона конфлікту - випадок, коли англійський прем'єр, втомлений від непомірних апетитів Брюсселю, зазначив, що зарплата єврочиновників вища, ніж прем'єр-міністрів або канцлерів. Ця заява змусила Німеччину вслід за Великобританією переглянути своє ставлення до фінансування брюссельських «глитаїв». Справа, звичайно, не в зарплаті, а в конфлікті інтересів: місцеві уряди несуть відповідальність перед своїми виборцями і національними елітами, а єврочиновники такої відповідальності не несуть, що породжує відому «легкість» в ухваленні рішень, що зазвичай називається волюнтаризмом.
Загалом, процеси, що відбуваються в Євросоюзі, причому, не лише економічні, але й політичні, дають серйозні підстави вважати, що саме це геополітичне утворення навіть якщо не розвалиться найближчим часом, то радикально переформатується.
Так що ж робити - відмовитися від євроінтеграції? Цього робити не варто хоч би тому, що не має сенсу звужувати спектр можливостей. А євроінтеграція України - це можливість, хай і дуже примарна. Просто при всіх переговорах з ЄС варто враховувати, що Євросоюз перестав бути «землею обітованою», і проблем в ньому зараз не менше, ніж в Україні, незважаючи на різницю в рівні життя. Тому що, як показала економічна криза, рівень життя може бути просто «дутим» і лопнути, привівши до мільйонів особистих трагедій.
Зміни в ЄС, звичайно, приведуть до зміни акцентів у взаємовідносинах з Україною. Ідея «великої європейської сім'ї», яка дозволяла Євросоюзу в «огрядні» роки витрачати мільярди євро на нових членів зі Східної Європи, себе вичерпала. Та й мільярдів цих більше не існує в природі. Це означає, що в питаннях співпраці з Україною ЄС буде як ніколи прагматичний. І симетричною відповіддю на цей прагматизм має бути рецепт, вже висловлений автором у статті про Митний союз, - торгуватися. Тим більше, Євросоюз зараз може мало що запропонувати Україні, і своє положення «бідного родича» в стосунках з ЄС Україна повинна почати переглядати.
Деніс Азаров
Джерело - http://polemika.com.ua/news-110741.html