Футбол і патріотизм
Ось і закінчився чемпіонат Європи з футболу для збірної України і поступово добігає кінця турнір в цілому. Для українців закінчився на самій ранній стадії, на стадії групового етапу. Хоча звинувачувати українську команду, начебто, й нема за що: група за замовчуванням дісталася практично не прохідна і мало хто міг прогнозувати, що українцям під силу буде обійти англійців та французів. Проте, згадати є що - безумовно, яскраву перемогу над шведами і феноменальну гру Андрія Шевченка, капітана та лідера команди, якого, як виявилося, критики передчасно списували з рахунків. І, звичайно ж, завершальну гру зі збірною Англії, де вітчизняна команда виглядала більш ніж гідно і коли б не незарахований гол Марко Девича в середині другого тайму, невідомо, хто б ще вийшов у чвертьфінал.
Тм не менш, все це вже історія, тому настав час підводити деякі підсумки. Чим виявилося для нас Євро? Черговим посипанням голів попелом у стилі «знову ми показали себе немічними, ми нічого не можемо»? Чи навпаки - хоч би на декілька тижнів це змусило нас об'єднатися, відчути себе єдиним цілим? Нацією, врешті-решт.
Звичайно, частково це так і є. Факт залишається фактом, що переважна більшість громадян уболівали за збірну затято та беззавітно. Українськими містами сотнями носилися автомобілі з національними прапорами, символізуючими переживання за виступ команди. У пабах люди вставали, коли виконувався гімн, з поваги до команди і країни. Причому абсолютно не важливо, російськомовні це були громадяни чи україномовні. Етнічні українці або етнічні росіяни. Із стартовим свистком усі ставали затятими українськими вболівальниками. Від маленького хлопчика Тараса, який ураз став знаменитістю, до президента Януковича, який підскочив майже як згадана дитина після забитого голу. Все це було.
Але були й баламучення, зневага, звинувачення. Тих, хто ніяк не може заспокоїтися, хто змішує політику та спорт, і хто називаючи себе патріотами цієї країни, насправді не втрачає можливості всякий раз, вибачте, нагидити на неї. Яскравий приклад - Микола Томенко, один з лідерів опозиції і, на секундочку, віце-спікер Верховної Ради, тобто, чиновник найвищого рангу. Ось яким висловом відрізнився представник «Батьківщини» у своєму аккаунті в соціальній мережі Facebook: «Результат прогнозований, тому що грали на виїзді! Дивує лише те, як можна було віддавати два принципові матчі місту, яке ніколи не вболівало за Україну?! У сто разів краще вболівають за Україну - Львів, Київ, Харків!».
Звичайно, подібні ксенофобські вислови миттєво були розмножені ЗМІ - переважно провладної та антинаціоналістичної спрямованості. «Незалежні» і «національно свідомі» ЗМІ вважали за краще відмовчатися, як завжди, хоча до слів тих же «регіоналів» наші «неупереджені» акули пера люблять чіплятися з приводом і без. Але ідеологічного союзника, судячи з усього, чіпати не належить. Оскільки Томенко, можливо, для таких видань не лише союзник, але й спонсор.
Опозиція шовінізм колеги благополучно проковтнула і зовсім ніяк не відреагувала. Втім, як і влада. Хоча й тим, і іншим необхідно було б згадати Табачника - того, пам'ятається, вимагали звільнити з поста міністра освіти десятки разів нібито за неприємні висловлювання на адресу галицьких українців. Тоді чому ніхто не вимагає відставки Томенка? Тим більше що Табачник свої публікації народив на світ у статусі народного депутата, тоді як Томенко знаходиться в статусі високого посадовця. Але Партія регіонів, мабуть, політичної пам'яті не має, тому й дозволяє подібне хамство. Сподіваючись, що «інертний» Донецьк «схаває» висловлювання Томенка і промовчить.
Неприємно відзначати, але знайшлися у бідолашного спікера й прибічники. Наприклад, депутат-націоналіст з «Нашої України - Народної самооборони» Володимир Ар’єв у тому ж «Фейсбуку» попросив «френдів», які збираються на матч у Донецьк, уболівати за себе й за того хлопця - нібито «місцеві» підтримують збірну своєї країни абсолютно індиферентно. А ось екс-дружина ще одного буйнонаціоналістичного нардепа В'ячеслава Каськіва, відома телеведуча «5 каналу» Тетяна Даниленко, після поразки України від Франції ще й де-факто обізвала мешканок Донецька повіями, заявивши наступне: «Донецьк - вічна печаль українського футболу. Уявіть, скільки цієї ночі було випито, скільки морд розбито і скільки нових життів, зачатих з п’яну, з'явиться через 9 місяців». Не дивно, до речі, що ця діячка зовсім нещодавно «засвітилася» в ролику націоналістичної організації «Остання барикада», в якому закликала киян прийти на сумнозвісну акцію протесту проти ухвалення мовного законопроекту Ківалова-Колесніченка 5 червня під стіни парламенту. Порушивши при цьому всі мислимі кодекси журналіста (тим більше, диктора новин), показавши себе абсолютно упередженою і політично заангажованою людиною.
Втім, відкинемо моральні цінності - не варто дійсно з Томенком або Ар’євим спілкуватися подібними категоріями. Візьмемо статистику вітчизняного футболу останніх років. Хто домінує серед українських клубів як на внутрішній, так і на міжнаціональній арені? Може, львівські «Карпати», які окрім одного більш-менш вдалого сезону 2010/2011 нічого не показували?
Чи все ж донецький «Шахтар» - гордість усієї України, семикратний її чемпіон і єдиний володар єврокубка за історію незалежного українського футболу? І дозвольте в такому разі поцікавитися - де були всі ці томенки, ар’єви й даниленки, коли «Шахтар» у 2009-му піднімав Кубок УЄФА над головою? Мовчали в ганчірочку або билися фізіономією об стінку, що їхні улюблені львівські «Карпати» стріляють раз на десять років, да і то - не особливо влучно, тоді як «неукраїнський» Донецьк «відбуває» за всю країну. В тому числі, й за таких донбассофобів... Чи, швидше, ситуативно раділи за «улюблену» команду, яка, коли потрібно, раптом стала «Щиро українською», а решту часу перетворюється на «гостьову»?!
Який висновок можна зробити? Українські громадяни під час чемпіонату Європи підтвердили, що люблять цю країну, не дивлячись ні на що. Не дивлячись на те, що ця країна витирає об них ноги, не поважає і відверто плює їм в обличчя. Проте, цяенаша країна, а батьківщину, як відомо, не вибирають.
А ось де батьківщина тих, хто паскудять і живуть за принципом чим гірше, тим краще ар’євих, томенок, даниленок і іже з ними, невідомо. Втім, чого ж невідомо - за «бугром» їхня справжня, духовна, ментальна і цивілізаційна батьківщина.
Після всього цього «перформенсу» цікавить одне - як так звана об'єднана опозиція дивитиметься в очі власним виборцям у Донецьку? Який контраргумент на свою користь яценюки-турчинови зможуть навести, коли місцеві жителі ткнуть їм на ксенофобські витівки одного з опозиційних лідерів? І під якими міліційними заслонами доведеться відвідувати Донетчину, наприклад, тому ж Томенку, якщо в нього намітиться робоча поїздка в цей «неукраїнський» регіон?
Питання риторичні. Якими ті, хто знає істинну суть «квасних патріотів» (а насправді, просто клінічних шовіністів) вже задаються не перший рік.
Артем Бузіла,
головний редактор naspravdi.com.ua
