Остап Дроздов: Фаріон нав'язує суспільству шлях тупої глорифікації минулого
Ось саме за це я і боготворю Ірину Фаріон. За вперті спроби бачити глибину моря в звичайнісінькій калюжі. Це вже граничить з нав'язливою манією перетворювати мале на велике, і ця психологічна забава в гігантоманію нічого, окрім добродушної посмішки, у мене не викликає. Я за те, щоб вихваляти українські перемоги - але я проти того, щоб шукати їх там, де їх немає.
Битва під Віднем має таке ж відношення до української слави, як Вадим Колесніченко до філології. Участь декількох тисяч професійних і спритних найманців (козаків) у Віденській битві пані Фаріон пропонує називати перемогою українського європейства над Азією. І це притому, що кількість козаків не складає навіть 10% учасників битви. Ну, це вже навіть не смішно.
Навпаки, мені сумно від того, що українські парламентарі мають такі глибокі і травматичні комплекси національної неповноцінності. Спроба бачити велике в дрібному - це важка девіація свідомості. З точки зору утопленика найменша соломинка вважається надійною колодою. У національному вимірі повсякчасне і безперестанне дослідження героїв свідчить про уражену самосвідомість.
За такою ж логікою треба на державному рівні відзначати платну участь козаків 1631 року на стороні армії генералісимуса фон Валленштейна у війні Сілезії проти Саксонії. Чи участь козацької кінноти під прапорами віденського імператора в Люксембурзі і Фландрії. А чом би пані Фаріон не відзначити доблесть запорожців у провінції Шампань, коли наші земляки «на замовлення» перерізували французів і з багатою здобиччю повернулися в Люксембург? Не можу собі уявити, кому прийде в голову називати ці перемоги «перемогою українського європейства».
За цією грою «у великі сенси» я бачу велику проблему. Такі політики нав'язують суспільству шлях тупої, бездумної глорифікації минулого. Реальний, раціональний погляд на минуле лякає якраз тих, хто живе в системі координат не об'єктивності, а героїзму. Це є прояв типово радянського мислення. У цьому сенсі наші націоналісти є елементарними більшовиками, і мені через це дуже прикро. Тому що надумана героїзація призводить до деформованого розуміння справжнього героїзму і жертовності. Нас усіх загнали в чорно-біле мислення «герой-ворог». І вчать призначати героїв і ворогів. І вимагають беззаперечно ставати на бік героїв, завчасно прибравши з них найменші шорсткості. Це ніщо інше, як маніпуляція і спроба зіграти на найнижчі інстинкти.
Це дуже нагадує мені історію сходження Слободана Мілошевича. Серби знаходилися в убогості, глибокій депресії і приниженні. І Слобо подарував нації пригнічених і скривджених страшну зброю - національну гордість. Неважко уявити, що відбувається з людиною, яка знаходиться в позі приниження, коли вона отримує мотиватор у вигляді національної гордості. Це гра на базовий інстинкт самозвеличування. Сильні на таке не страждають.