Реставрація

Коли очманілі від несподіваної капітуляції влади, українські помаранчеві в 2005 році іменували себе і своїх грузинських колег (що влаштували переворот роком раніше) першопроходцями і загрожували кольоровим переворотом Москві, вони зайвий раз доводили, що нічого не розуміють не лише в техніці і сенсі організації самого помаранчевого путчу, але і не розбираються в глобальніших процесах, що проходили впродовж 20 років, що передували їхній недовгій урочистості.

Безглуздо було б заперечувати, що в останні десятиліття українське суспільство пережило (разом з колишнім радянським і супутніми йому східноєвропейськими суспільствами) революційні зміни. Суспільство 1995 року докорінно відрізнялося від суспільства 1985 року. І зрозуміло чому - воно пережило капіталістичну революцію і почало швидко вливатися в постіндустріальний (економічно), постмодерністський (ідеологічно) світ.

Таким чином, період 1985-1995 років був періодом розвитку революції по наростаючій. Про це свідчить і повна ліквідація старих державних, політичних і громадських структур. Зник не лише СРСР, але і уся вертикаль державної влади, яку Горбачов почав виводити з партійної тіні і реконструювати, зникла КПРС, а її осколки втратили авторитет і вплив, зник комсомол, піонерська організація, ДОСААФ і усі інші громадські структури, аж до кас взаємодопомоги.

В той же час почалося створення нового державного апарату, окремі структури якого розгорнули боротьбу за вплив. Хто зараз пам'ятає державного секретаря Росії Бурбуліса - вже давно і посади такої немає. А тим часом, деякий час, на самому початку 90-х Бурбуліс був дуже впливовим політиком і реально претендував на статус другої людини в архітектурі російської влади.

Боротьба гілок і відгалужень влади не завжди велася мирно. У 1993 році справа в Росії дійшла до короткострокової громадянської війни, з танковим розстрілом парламенту і повним переписуванням Конституції. На Україні стрільба не велася, але приблизно в цей же час, Кравчук вимушений був призначити дострокові вибори, в ході яких змінився не лише президент, але і склад парламенту.

Фактично, до 1995-1996 року в основних пострадянських державах (Україна, Росія, Казахстан) капіталістична революція вирішила свої основні проблеми. Почався спад громадської активності. Одночасно у Білорусії затвердився режим Лукашенко, що успішно зупинив місцеву революцію, а на імперській периферії боротьбу за владу розгорнули трайбалістські і феодальні угрупування, що привело ці країни до перманентних внутрішніх і зовнішніх військових конфліктів.

До 2000 року закінчився і другий (низхідний) етап революції. В Україні він ознаменувався другим терміном Кучми, в Росії передачею влади від Єльцина Путіну. Тобто, нові режими (включаючи казахстанський і білоруський) довели свою здатність гарантувати стабільність і забезпечувати спадкоємність, новий лад остаточно легітимізувався, внутрішня опозиція могла погрожувати владі конкретного політика, але не основам ладу, політичні протиріччя торкалися, в основному зовнішньої політики (до кого прилучитися) і приватизації (кому дістанеться черговий завод), на принципи ніхто не зазіхав.

З цієї точки зору, переворот 2004 року (названий "революцією троянд") в нестабільній Грузії, що роздирається внутрішніми і зовнішніми конфліктами, не був дивовижний. Прогресивний молодий диктатор скидає старого, усім обридлого диктатора-ретрограда - типова схема, діюча у третьому світі вже років 70, а в Латинській Америці більше 150. А ось помаранчевий заколот на Україні не повинен був статися. Яка народу справа до війни двох груп олігархів за контроль над власністю?

Тому він не може розглядатися як розвиток революції. Революція свої завдання виконала і закінчилася задовго до 2004-2005 років. Помаранчизм - спроба контрреволюції. Маси піднімалися на боротьбу під гаслами соціальної справедливості, боротьби з олігархією. Не випадково поряд з Ющенком, що ховав свій націоналізм, і з безідейною популісткою Тимошенко, по сцені майдану топтався потомствений соціаліст Мороз, а його вигодованець Луценко щосили організовував людей на вулиці, будучи чи не найвідомішим і шумним «польовим командиром».

Фактично в 2004 році, на центральній вулиці Києва неусвідомлений патерналізм мас востаннє відкрито виступив проти капіталістичного індивідуалізму олігархії. Людей підняла та ж сила, що і захисників російського парламенту в 1993 році - неприйняття нових правил. Але лідерів, здатних ідеологічно обгрунтувати їхній протест не було ні у тих, ні у інших, а комуністичні і соціалістичні ідеї були скомпрометовані в епоху перебудови. В результаті в Москві усе звиродніло у безглуздий напіванархічний протест проти усього пов'язаного з владою (включаючи телебачення), в Києві протест звироднів у шароварно-вишиваночний «європеїзм».

Проте особисті погляди і комплекси Ющенка, який страждав націоналізмом неофашистського толку, наклали незгладимий відбиток на розвиток подій на Україні, а побічно і на усьому пострадянському просторі. Ерзац-національна ідеологія, запропонована «переможцем» майдану розколола суспільство і зробила практично неможливим формування на Україні громадянського суспільства на основі єдиної політичної нації. Тим самим, під питання було поставлено і доцільність подальшого існування української держави.

«Свідома» частина населення і політикуму, розуміючи, що не має достатніх сил, для самостійної політичної перемоги над опонентами, звернулася до концепції «євроатлантичної інтеграції» (банально, забезпечення свого панування на гроші ЄС і під НАТОвською парасолькою). «Несвідомі», виявивши, що націоналісти залучають зовнішні сили до внутрішньої боротьби, спробували спертися на Росію. Результатом стала хистка рівновага, що тривала до тих пір, поки США і ЄС не занурилися в пучину системної кризи.

Західний світ переживає не боргову, не фінансову, не економічну, а саме системну кризу. Система, що ефективно працювала раніше, працювати припинила і усі спроби реанімувати її за допомогою фінансових ін'єкцій тільки погіршують ситуацію. У цих умовах, Європа і США можуть невизначено довго продовжувати агонію сучасного світу, але вже не в змозі забезпечувати подальше фізичне розширення його меж.

Це означає, що «свідомі» програли до початку боротьби. Вони вирішили спертися на трухляву конструкцію, а у відповідь отримали цілком життєздатну ідею реставрації Руського світу.

Найголовнішим же є те, що через обставини, які склалися і які підірвали сам фундамент західного суспільства, реставрація Руського світу стає для України безальтернативним шляхом до порятунку (як у політико-ідеологічному плані, так і в економічному). Принаймні, ніщо, окрім вступу до Митного союзу не може врятувати українську економіку і ніяка інша ідеологія, окрім визнання своєї руськості, не може забезпечити територіальну цілісність і внутрішню стабільність української держави.

Ростислав Іщенко,
президент Центру системного аналізу і прогнозування

Джерело - http://www.versii.com/news/236781