Україна потрібна будь-якій Росії
Нещодавно свої передвиборчі програми презентували ще двоє кандидатів на пост президента Росії - Сергій Миронов і Геннадій Зюганов. Якщо зупинитися на зовнішній політиці, то однією з головних тез обох можна вважати намір продовжувати пострадянські інтеграційні процеси. Зокрема, обоє пообіцяли притягнути до цих процесів і Україну, на відміну, наприклад від Володимира Путіна, який не згадав у своїх передвиборчих тезах найближчого сусіда. Можливо, опоненти фаворита президентської гонки намагалися таким чином розіграти горезвісну карту «відновлення величі Росії»: у Путіна, як бачимо, поки що великі проблеми із залученням Києва до нових інтеграційних об'єднань.
Наскільки це спрацює в умовах зростання невдоволення російською владою - питання. У більшості своїй, пересічний обиватель якщо вже й не любить Путіна, то за корупцію, за відставання регіонів від мегаполісів, можливо, за банальну відсутність альтернативи, через загальну втому від його фігури. Але вже точно не за зовнішню політику: тут у російського обивателя повний консенсус із владою, у тому числі і стосовно України і найближчих сусідів по колишньому СРСР.
Найцікавіше, що мало чим в цьому питанні відрізняється і позасистемна опозиція. Хіба що за деякими виключеннями, на зразок Валерії Новодворської, яка вважає Росію хворою на імперський синдром, але такі є абсолютними маргіналами навіть у «несистемних» рядах. Ось, наприклад, що говорить про відновлення російського впливу Борис Акунін: «В культурно-економічному сенсі я цілком собі імперіаліст. Я дуже хотів би, щоб тяжіння нашої культури, потужність нашої економіки й завидні умови нашого життя спонукали сусідів добровільно прагнути до співдружності і союзу з нами. Я - за відновлення (а якщо вийде, то і за розширення поза колишні межі) сфери російського культурного і економічного впливу». Або Олексій Навальний : «Якщо говорити про державну стратегію, в рамках якої можна ефективно просувати тільки прості речі, то головний предмет нашої турботи - російська мова. Поки в сусідніх країнах живі ще люди, які вільно говорять російською, ми маємо інструменти культурного впливу». Ось що говориться в програмі Республіканській партії Володимира Рижкова: «Виступаємо за подальший розвиток союзу Росії і Білорусії, за приєднання до нього інших держав СНД, в першу чергу України». А ось частий український гість Борис Нємцов, про союз з Білоруссю, правда, але невелика різниця: «Вважаємо, що вищим національним пріоритетом країни має стати об'єднання Росії і Білорусії. Об'єднання двох країн для нас набагато важливіше за стосунки з Лукашенко. Ми повинні мати на увазі, що таке об'єднання несе і Росії, і Білорусії вигоди економічного, військово-політичного і історичного характеру». І так далі. Не дуже то й відрізняється від позиції офіційної влади або думської опозиції.
А ось з реакцією на такий стан речей в Україні складніше. Там склалося досить цікаве уявлення про політичну ситуацію в Росії. Половина країни - за Митний Союз, при цьому вона затято підтримує Путіна, вважає його національним лідером і чекає пришестя керівника подібного типу у себе на батьківщині. Інша - симпатизує опозиції, і системній, і несистемній, вітає протестні мітинги і сподівається на демократизацію Росії. А разом з нею - і на відмову від «імперської політики», ініціатором якої, на їх думку, є виключно Путін. Варто прибрати діючого прем'єра - і Москва перестане втягувати Україну в ініційовані інтеграційні об'єднання, відпустить до Європейського Союзу і НАТО.
Але як бачимо - особливої різниці між риторикою російських лібералів, комуністів, соціалістів, консерваторів, націоналістів, кого завгодно з українського питання немає. Припустимо, що повалять Путіна, прийде до влади новий уряд, знову почне кликати Україну в братські обійми - і що, Київ почне поливати брудом Росію Навального, Акуніна, Рижкова так само, як це робиться з Росією Путіна? Чи, може, час, нарешті, замислитися, передусім, українській опозиції, що якщо в Росії складається таке єднання з цього питання, у тому числі й серед найбільш ліберально й демократично налаштованих людей, значить, справа не в «російському шовінізмі», «імперській свідомості», «українофобії» і далі за списком, а в тому, що така точка зору має право на існування. І не лише на існування, але й на повноцінне освітлення в самій Україні, де можливість пострадянської інтеграції і солідну підтримку з боку власного ж населення таких ініціатив вважають за краще сором’язливо замовчувати.
Артем Бузіла,
головний редактор naspravdi.com.ua
Джерело - http://politcom.ru/13250.html