Російський письменник: Київ допросився справжніх санкцій

Респондент – людина не боязлива, справжній чоловік, який за словом до кишені не лізе, але й на вітер його не кидає. Ця співбесіда про насущне з письменником, кінодраматургом, публіцистом, довіреною особою Путіна на виборах 2012 – Едуардом Багіровим.

- Едуард, над чим працюєте зараз, чи плануєте відобразити в творчості події минулого року: Майдан, Крим, громадянську війну в Україні?

 - Зараз я зосереджений на парі кіносценаріїв: близиться до завершення сценарій стрічки про терористичний акт в Бейруті у 1985 році, який я пишу для «АртПікчерз» Федора Бондарчука; це – одна з моїх улюблений історій: тоді в Ливані викрали кількох російських дипломатів, і спецслужбам нашої країни треба було добряче попрацювати, щоб визволити їх з полону; я дуже радий, що мені випала можливість написати цей проект. Крім того, вже практично приступив до написання сценарію стрічки про події на Південному Сході України, на Донбасі та Луганщині. Також стараюся працювати над своїм четвертим романом, але, зізнатися, виходить поки що не дуже: зараз в нашій країні відбуваються тектонічні зсуви зовнішньополітичного та економічного ландшафту, й мені не до книжок поки що. Вся країна переживає, й я не виняток.

А про Майдан я вже написав історичний роман, він має назву «Ідеаліст», події в ньому відбуваються у 2004 році. Роман вийшов у 2009 році, але донині читається як новинна стрічка – той же сценарій, ті ж замовники, та ж мета: Державний департамент США воює з Росією руками українців. Замінені лише прізвища і, нажаль, з’явилося набагато більше трупів.

 - Складна міжнародна ситуація, зниження цін на вуглеводні, падіння рубля вимагають відповідей на питання – куди прямує наша країна? Чи могли б ви озвучити свою думку з цього приводу?

 - Нормально в нас все з країною. Історія будь-якої країни, як і звичайне людське життя, ділиться на етапи. І якщо в крамниці раптом зросла ціна на ковбасу, то це не привід бити в набат та волати, що країні настав кінець. Я особисто пережив всі кризи 90-х та 2000-х років, включно найстрашніший та безпросвітний – 1998-го року.

 - Судячи з ваших справ, пережили вельми добре...

 - Мені тоді було неповних двадцять три роки, мій бізнес був зв’язаний з курсом долару, та в один прекрасний день я залишився з купою непотрібних рублів в ящику стола. Залишки нормальних грошей поцупив мій партнер та втік до себе на батьківщину, в Україну. А в мене на руках залишилась жорстоко побита чоловіком жінка, яку я кохав до безтями. Вагітна. Не від мене. Валютна криза, що відбувається нині, в порівнянні з державним дефолтом – дитяча забавка. Та й не та в нас країна, щоб така дурниця могла на нас серйозно відбитися в довгостроковій перспективі. Росія бачила й не таке. А ціни на нафту – піднімуться знову, нікуди не дінуться: прогресуючий зріст світової економіки з кожним днем вимагають все більше енергоносіїв, й цей процес незворотній. Все буде добре, не турбуйтеся.

 - Як ви оцінюєте ефективність рішень, які приймаються Центробанком?

 - Не вважаю коректним їх оцінювати – я не економіст. Але вважаю розумним прислухатися до точки зору більш компетентних експертів. Наприклад, на своїй недавній прес-конференції Путін відкритим текстом дав зрозуміти, що дії Центробанку хоч і не бездоганні, але в цілому, адекватні тій ситуації, що склалась. А не вірити Путіну в мене немає підстав.

 - На вашу думку, наскільки успішно влада в Росії протистоїть викликам? Які потрібні зміни у владі?

 - Зміни, звісно, потрібні. Останні події показали, що частина Кабінету міністрів не може впоратися зі своїми функціями: міністри та їхні заступники або відверто розгублені, або просто-напросто некомпетентні. Про це також свідчить низка інтерв’ю, які були роздані декими людьми. Звісно, цих функціонерів потрібно змінити, причому терміново. А з зовнішніми викликами та погрозами в нас поки що блискуче вправляється відомство великого російського дипломата Сергія Вікторовича Лаврова – Міністерство закордонних справ. Якщо ж виникне потреба, то в нас ще є армія та флот. І багато чого ще є. Ображати себе не дамо.

 - Ви дивилися прес-конференцію президента Путіна?

 - Звісно, я дивився прес-конференцію та можу сказати, що вона мене заспокоїла остаточно. Президент продемонстрував блискучу форму, свою звичайну гіперкомпетентність і те, що готовий до відповідей на будь-які питання. На будь-які. Навіть на найжорсткіші, некомфортні та неприємні. Навіть якогось абсолютно безпардонного українського журналіста туди пустили, який, задаючи питання президенту Росії, в маргінальних формулюваннях зовсім не стидався. А тепер спробуйте собі уявити взагалі будь-якого російського журналіста на прес-конференції, скажем, Порошенка. Та відчуйте різницю.

 - Українці, вони такі...

 - Усе. Київ допросився справжніх санкцій, - маю на увазі жорсткість умов в’їзду до РФ. Росіяни, як відомо, довго запрягають, але швидко їдуть, і тепер Україна недорахується десятків мільярдів доларів, причому у самому реальнішому з усіх секторів своєї вимученої економіки – гастарбайтерах. Брехати не буду – простих хохлів, які від цього постраждають, мені жаль. Не вони здали країну нашим «партнерам». Залишається тільки чекати, коли весь цей безглуздий балаган закінчиться.

 - Які прогнози по конфлікту на Південному Сході України?

 - Цей конфлікт потрібен не нам, а нашим «партнерам». Це, повторюю, абсолютно геополітична історія, спрямована проти Росії. На самих українців американцям, на відміну від нас, наплювати. Хоча й у нас в Росії теж є свій певний прошарок малорозумних безумців або відвертих негідників, який просто мріє про вторгнення російської армії в Україну та масових вбивствах. Але Путін висловився відверто, що обслуговувати їхні галюцінації ніхто не збирається.  Росіянам не потрібна ніяка війна, тим більш з українцями: ми та українці – єдиний народ, з єдиною культурою та багатовіковими добросусідськими відносинами. Навіть зараз, не дивлячись на дуже загострену фазу конфлікту, Росія продовжує вливати в економіку України десятки мільярдів доларів, а Донбас нещодавно почав поставляти Києву вугілля. Ми цілком здатні самі порозумітися між собою, та про все домовитися. Але нормалізації наших взаємовідносин – Росії, України та незалежних тепер Південно-Східних ргіонів, - з усіх сил заважають наші «партнери». В тому числі й тим, що наповнили верхівку української влади упоротими нацистами та відмороженими вбивцями, яким наплювати й на Росію, й на саму Україну. Але скоро це скінчиться.

 - Який головний пріоритет для країни ви бачите?

 - Найголовнішим пріоритетом для нашої країни завжди була єдність. А кримчанам, які нещодавно повернулись на батьківщину, це поняття, думаю, тим більш знайоме не з чуток. Коли ми разом – ми непереможні, це історичний та медичний факт. Й горезвісні санкції, якими наші західні «партнери» намагаються вибити в нас землю з-під ніг, тільки доказують це: і без того високий рейтинг президента злетів зараз на немислимий рівень. Тому що в важкі часи наша країна згуртовується навколо лідера. Ми, Росія, ані Путіна, ані країну не здамо та ніколи ні під кого не ляжемо, це просто-напросто виключено. Простіше виражаючись – хріну вам лисого, панове. Руки короткі нас зігнути.

Олександр Дремлюгін, Сімферополь

Джерело: «Зеркало Крыма»