Бессарабський трикутник
Аналізуючи українську зовнішню політику, часом здається, що в нас усього два сусіди - Європа і Росія. Ні, іноді ще згадується Польща як окремий суб'єкт, такий український адвокат у брюссельських кабінетах, але більшість співвітчизників сприймають її як вірну падчерку «матінки» Європи. Не кажучи вже про інших європейських сусідів.
Причини ігнорування такого важливого, здавалося б, сусіда, як Білорусь зрозумілі: місцевий Бацька з його народницькими і панславістськими поглядами для євроорієнтованої олігархічно-корумпованої еліти - непримиренний ворог.
А на південному заході сусідом України є одна держава, невелика, яка відіграє не останню роль у регіоні. Або навіть дві держави. Дивлячись з якого боку глянути - Молдавія і Придністров'я, що відкололося від неї.
Але змирившись з роллю геополітичних лузерів, вітчизняні лідери абсолютно ігнорують будь-які, окрім європейського, вектори розвитку міжнародних відносин.
Так от, лідер однієї з цих держав, йдеться про президента Придністров'я Ігоря Смирнова, нещодавно зробив дуже важливу заяву. На його думку, Придністров'я завжди було частиною України і територіально (що абсолютно вірно), і ментально. І референдум з питанням про приєднання до України - справа добра, і громадянам Придністровської Молдавської Республіки залишилося його тільки ініціювати. Але українське керівництво від слів І. Смирнова негайно відхрестилося: мовляв, Придністров'я - частина Молдавії, і ніяк інакше. І навіть не спробувало замислитися над тим, що під самим боком у нас, виявляється, є вірний союзник.
Дивуватися такій реакції українських чиновників не варто, адже Україна не має чіткої позиції на молдавському напрямі. І це не дивлячись на те, що українське керівництво останній раз зустрічалося з молдавським не так вже й давно - наприкінці вересня поточного року. Тимчасовий виконувач обов'язків президента Маріан Лупу, який прибув до Києва, зустрівся з українським колегою Віктором Януковичем, прем'єр-міністром Миколою Азаровим і головою Верховної Ради Володимиром Литвиним. Судячи з декларацій, подія виявилася мало не революційною: з’ясувалося, що це перша за останні 15 років зустріч на подібному рівні, і це звичайно ж занадто великий термін для країн-сусідів. Сусідів, які крім усього іншого, мають цілий комплекс невирішених проблем. А ось їх-то якраз українські і молдавські державні мужі обговорювали лише частково.
На першому місці стояла, зрозуміло, торгівля. Молдова - держава, прямо скажемо, бідна, навіть на фоні, м'яко кажучи, не зовсім багатої України. Проте полиці молдавських магазинів переповнені українськими товарами, які тут, принаймні так здається, зустрічаються частіше, ніж власні молдавські або румунські. З такої точки зору збільшення товарообігу вигідне і тим і іншим, хоча, втім, серйозно вплинути на економічну ситуацію в Україні не в змозі. За словами Миколи Азарова, минулий рік став продуктивним, і показники товарообігу склали 0,5 мільярда доларів. Український прем'єр поставив за мету досягти показника товарообігу між сусідами в 1 мільярд доларів у найближчій перспективі. Звичайно, серйозно розраховувати на подібне зростання трохи наївно, але за бажаний орієнтир в економічних взаємовідносинах таку цифру можна і взяти.
Говорили про Європейський Союз. На сьогодні Україна і Молдова знаходяться приблизно на однаковій (дуже віддаленій) відстані від вступу до ЄС і, зрозуміло, потенційні кандидати декларативно зацікавлені в максимальній кооперації з цього питання. Тим більше що нинішні владні еліти Молдови і України визначають євроінтеграцію як своє головне завдання (молдавська коаліція навіть називається «Альянс за європейську інтеграцію»), і варто їм не виконати позначену місію, як політична кар'єра лідерів обох країн може різко покотитися по похилій. Маріан Лупу підкреслив, що без Молдавії і України Європа не є цілісним і закінченим організмом (хоча самі європейці насилу уявляють собі, де знаходяться ці життєво важливі органи цілісного організму, без яких, виявляється, вони й не жили зовсім).
Насправді ж ці гучні заяви так і залишилися даремним струсом повітря: «сприятливих шансів» в європейському питанні, які були, наприклад, у країн Східної Європи після розвалу СРСР і табору соціалізму, у партнерів немає і в найближчому майбутньому не передбачається. В даному випадку Україна і Молдова, швидше, виступають конкурентами: розширюватися «пачками» або «списком» як в 2004 або 2007 європейці, судячи з усього, не мають наміру. Своїх проблем вистачає. Ось-ось до країн-банкротів - Греції, Ірландії, Португалії, Іспанії - приєднається Італія. Так навіщо плодити нових жебраків і створювати собі головний біль?
Лупу подякував Україні за її однозначну позицію щодо Придністров'я. Офіційний Київ аж ніяк не визнає право «бунтівної» республіки на існування, по пам’яті повторюючи написані на заході варіанти вирішення тираспольської проблеми. Своїх же пропозицій Україна не висловлює, хоча й наділена статусом повноцінного члена переговорного процесу (тоді як ЄС і США - лише спостерігачі). А між тим Придністровська Молдавська Республіка (ПМР) має спільні кордони якраз з Україною, а не з Європейським Союзом. У ПМР українська мова, нарівні з російською і молдавською, є офіційною мовою, та й етнічно цей край на третину складається з українців. До того ж і сама Україна як держава тут дуже популярна, багато придністровців відносяться до неї з такою ж симпатією, як і до Російської Федерації. Що вже говорити про придністровське керівництво, яке не проти бачити Придністров'я у складі України.
Проте придністровський чинник своєї зовнішньої політики Україна абсолютно ігнорує, побоюючись, напевно, здатися занадто самостійним міжнародним гравцем, і своїм і без того тихим голосом не потрапити в унісон із західними партнерами. Про яку вже тут «самостійність», що декларується націонал-патріотами, можна вести мову.
Втім, якщо на зустрічі у верхах Придністров'я згадали хоч би мимохідь, то про головну зовнішню проблему, головну зовнішню загрозу стабільності України і Молдови - Румунію - взагалі забули, тоді як взаємодопомога в протистоянні її порою абсолютно відкрито агресивній політиці, здавалося б, і є тим основним, що на цьому історичному етапі має об'єднувати дві держави. Тут Україна і Молдова ніби змагаються одна з одною, хто більше здасть власні національні інтереси. І доки Київ і Кишинів обмінюються дипломатичними люб'язностями, не наповнюючи свою співпрацю довгостроковою стратегічною лінією, Бухарест давно наступає на двох цих геополітичних напрямах.
Румунська риторика по відношенню до сусідів, само собою, трохи різниться - виходячи з розмірів, економічного, політичного, військового потенціалу України і Молдавії, порівнювати які безглуздо. Молдова взагалі розглядається Румунією як непорозуміння, молдавський народ і молдавська мова неприкрито вважаються сталінською вигадкою, румунський президент Т. Бесеску відкрито закликає до анексії молдавської держави. Піддакують йому і десятки політичних партій, сотні громадських організацій місцевого молдавського розливу, вигодуваних на румунські гранти. Та і молдавське керівництво зовсім не протистоїть неприкритим експансіоністським планам Румунії, навпаки, цілком розділяє такі спрямування сусідів.
Адже після кольорового перевороту квітня 2009 року, що привів до відставки патріотичного, промолдавського уряду Володимира Вороніна, агресивний румунізм почав насаджуватися не просто з Бухаресту, а прямо з самого Кишинева, коли в крісло президента сів виконуючий обов'язки Михайло Гімпу. Цей сумнозвісний діяч, який досі користується популярністю і займає почесне місце на владному олімпі, відзначився неодноразовими прорумунськими, молдавофобскими і русофобськими заявами і витівками, методично заперечуючи наявність самостійної молдавської нації, молдавської мови і ведучи нещадну боротьбу з власною національною історією. Наприклад, в червні 2010 за його вказівкою в центрі молдавської столиці був встановлений монумент на згадку про «окупацію» Бесарабії Радянським Союзом. Ця сама «окупація», нагадаємо, повернула Молдавії державність (у вигляді Молдавської РСР), тоді як до цього Бесарабія знаходилася під окупацією (прямою, відкритою, справжньою) Румунського королівства, всередині якого ні про яку молдавську автономію і мови бути не могло.
Вслід за пам'ятником М. Гімпу ввів і відповідну пам'ятну дату, але прорумунське трактування, що заперечує сам факт існування Молдови, викликало гостру політичну дискусію і невдоволення в молдавському суспільстві. У результаті Конституційний суд це ганебне для всього молдавського народу рішення відмінив. Нинішній виконувач обов'язків президента М. Лупу такої провокаційної позиції не займає. Проте загальна лінія політики, що проводиться ним, все одно спрямована на кооперацію з Румунією, а значить - на відмову від власної державності.
Україну ж, звичайно, державності позбавляти сусіди не збираються. А ось відрубати солідний шматок території, принизити в історичному плані - це будь ласка. У румунської політичної еліти сьогодні домінує думка, що Чернівецька і частина Одеської областей перейшли до тодішньої радянсько-української держави незаконно і це непорозуміння, вслід за ліквідацією Молдови, необхідно якнайскоріше виправити. Вождь фашистської Румунії маршал Й. Антонеску в такому світлі бачиться для Бухаресту національним героєм. Ще 22 червня, в трагічний для всіх українців (а також молдаван, росіян і інших народів колишнього СРСР) день, Т. Бесеску заявив, що на місці фашистського диктатора він теж пішов би на Бесарабію із загарбницьким походом. І ніякій реакції з боку МЗС України не поступило: вітчизняні дипломати вважали за краще боязко відмовчатися. Як і Молдавія, у свою чергу.
Такі ось різні підходи до України і Молдови тим не менше мають одну мету - затвердити Румунію як привілейованого, імперськи і шовіністично налаштованого геополітичного лідера регіону. І тільки консолідованому у бажанні не допустити румунського реваншу союзу України і Молдавії під силу протистояти такому розвитку подій.
Втім, консолідація неможлива без розуміння іншої сторони проблеми: агресивний румунізм проводиться при мовчазній підтримці США і Європейського Союзу, які абсолютно не реагують і ігнорують зростання імперської параної в Румунії. Більше того - вони активно розпалюють румунські апетити, про що говорить, наприклад, рішення про розміщення систем американської ПРО на території Румунії.
На жаль, у влади в Україні і Республіці Молдова знаходяться еліти, які або закривають очі на ці виклики, або взагалі потурають їм, тому сподіватися на те, що українські і молдавські керівники наважаться найближчим часом засудити далеко не дипломатичні і політично некоректні дії нинішнього румунського керівництва поки що не доводиться. Тому подібні зустрічі наших президентів, прем'єрів, спікерів парламентів носитимуть чисто формальний, протокольний характер. У чому, власне, ми й могли переконатися під час візиту М. Лупу до Києва.
Проте всім, кому важлива доля України і Молдови, слід невпинно говорити про те, що в перспективі у обох держав є тільки один спільний шлях: у Молдови - зробити вибір на користь істинної незалежності, скинути румунський тягар, розпрямивши плечі, заявити про своє право на свою землю; Україна ж, у свою чергу, як потенційно один з найсильніших регіональних геополітичних гравців повинна простягнути молдавському народу руку допомоги і щирої дружби, стати разом з Росією гарантом незалежності Республіки Молдова. Саме такий союз, до речі, дає надію в майбутньому, що й сама Румунія зміниться - і на місці агресивної квазіімперії, що страждає манією величі, відродиться миролюбна демократична держава з віковими православними традиціями, добрий сусід і Молдавії, і України.
Артем Бузіла,
головний редактор naspravdi.com.ua
