Дмитро Табачник: Єдиний духовний простір з Росією сприяє самоідентифікації
Доля церкви - не справа політиків
У 90-і роки Українська Православна Церква пережила події, наслідки яких досі позначаються на багатьох сторонах життя українського суспільства. Виниклий в ті роки розкол був викликаний не внутрішньоцерковними, а зовнішніми політичними причинами - прагненням частини політиків через штучне створення незалежної української Церкви зміцнити національний суверенітет країни. Тоді підтримка неканонічних груп державою була очевидна і не раз декларувалася публічно. Сьогодні ж держава стверджує, що принципово не бажає більше втручатися у внутрішньоцерковні справи.
Чому? І чи дійсно незалежній українській державності потрібна своя власна Помісна Церква?
Про це журналісти православного журналу «Фома» вирішили запитати в одного з ключових членів чинного українського уряду і в той же час відомого історика - міністра освіти і науки, молоді і спорту України Дмитра Табачника.
- Дмитро Володимировичу, довгий час ідея створення незалежної Української Церкви користувалася значною підтримкою держави, але замість єдиної Церкви результатом її став трагічний церковний розкол. Як Ви особисто вважаєте, що послужило причиною невдачі?
- Гадаю, проблема очевидна усім: в духовну сферу життя, у сферу релігії втрутилися виключно з політичною метою, спробували діяти там політичними інструментами і в результаті зазнали поразки. Причому сталося це не вперше в історії України.
Щира віра в те, що для національної самостійності країни треба штучно відірвати від Руської Церкви нашу Українську Церкву, була властива частині політиків і раніше. У 1917-1918 роках за підтримки спершу Центральної Ради, а потім петлюрівської Директорії вже намагалися створювати «Українську автокефальну церкву». У цьому брали участь ряд видатних українських інтелектуалів, наприклад, приват-доцент Іван Огієнко, що став потім самопроголошеним митрополитом, або рідний племінник Симона Петлюри, що також присвятив себе справі будівництва незалежної української Церкви. Але чим це закінчилося? Насильством і ворожнечею, яка дала про себе знати потім і в роки громадянської, і в роки Великої Вітчизняної воєн.
Подія в 1992 році стала повторенням тих подій. Держава знову підтримала неканонічну групу, що відокремилася від Української Церкви в надії створити на її місці незалежну автокефальну структуру. Але за двадцять років успіх так і не був досягнутий. Світове Православ'я так і не визнало нову структуру, а будь-які її успіхи очевидно співпадають з тими моментами історії, коли її підтримував адміністративний ресурс.
Кінцевий результат - трагедія Української Церкви. Я ніколи не забуду того, як в перші роки незалежності біля храмів йшли справжні бойові дії, як міліція силою виганяла на вулицю священиків і прихожан. Досі перед очима стоїть картина: храм в моєму рідному районі. Проста пролетарська околиця Києва. Міліція силою відібрала храм на вулиці Островського, вигнала священика. Усередині порожньо - максимум дві-три людини - а община молиться поруч у дворі, під снігом і в темряві. У цій картині була якась колосальна скорбота і в той же час неймовірна сила: літні люди і молодь разом моляться зі свічками в руках на холоді і їх поступово заносить заметіль...
- Так було, але тепер українській владі докоряють в зворотному: в спробі виправити ситуацію подібними засобами. Тільки тепер, як стверджують розкольники, адміністративний ресурс на боці вже канонічної Церкві.
- Це свідоме перекручування. Повірте мені як міністрові і членові політради Партії регіонів - наша свідома стратегія сьогодні спрямована на невтручання в ситуацію, а не на якесь штучне «відновлення справедливості». Інше питання, напевно, - особисте відношення чиновника до релігії. Скажімо, я як держслужбовець прагну забезпечити рівні права усім, врахувати усі інтереси. Але, як і будь-яка інша людина, я маю право вибрати, куди після роботи мені йти молитися. Державна посада не перешкоджає ходити в ту церкву, де хрещений і куди мене веде внутрішнє переконання.
- Таким чином, український уряд обрав політику принципового невтручання?
- Так. Держава принципово відмовилася продавити якусь продержавну Церкву силою. Я впевнений, що люди самі зможуть в усьому розібратися і обов'язково зроблять це, а втручання політиків у церковні проблеми може лише зашкодити.
Я впевнений, що, якби в 1992 році ряд священиків і прихожан просто відокремилися від Української Церкви і створили свою організацію, - таких трагічних подій, які ми спостерігали, не сталося б. Але в ситуацію втрутилася держава, і саме участь держави і політиків привела до справжньої катастрофи.
В цьому плані мені, до речі, здається вкрай мудрою позиція Патріарха Кирила, який, приїжджаючи на Україну, принципово не прагне говорити про політику і в політичних категоріях. Він діє як пастир і проповідує про любов і про Бога. Я впевнений, що якщо хтось кричить на мітингах «геть!», а хтось у цей момент говорить про любов, то правда життя і серця молоді обов'язково залишаться за тим, хто говорить про любов.
- Окреме питання: а чому в принципі трагедія розколу стала можливою, як сталося, що істинні завдання Церкви опинилися на другому плані, а на перший вийшли політичні?
- Тут позначилося відношення суспільства, яке просто не розібралося, що відбувається. Уявіть собі 1992 рік: романтика набуття незалежності, ейфорія, і ось на цьому фоні «під омофором» голови держави проголошується створення незалежного Патріархату.
Звідки постатеїстичному суспільству, навіть тим, хто вважав себе православними і вже хрестився, було знати про те, що усе це суперечить внутрішньому устрою Церкви, її принципам і тим більше канонічному праву? Люди не розуміли часом толком, що таке релігія, і просто не могли розібратися, де кінчається процес релігійний і починається політичний.
- Тоді дозвольте поставити Вам питання безпосередньо як міністрові освіти. Держава не втручається в життя релігійних громад, не нав'язує ніякої позиції. Але чи може держава, зберігаючи свій «статус-кво», розв'язати проблему знань і цим допомогти людям зробити свій свідомий вибір?
- Питання про релігію в школі так само актуальне для України, як і для інших пострадянських країн. Сьогодні ми прагнемо розв'язати цю проблему: при нашому міністерстві створена рада із взаємодії з релігійними організаціями. У школах вводиться предмет «християнська етика».
Ще один наш напрям - розвиток взаємодії між світською і духовною освітою. Наприклад, зараз ми ведемо переговори з керівництвом Київської духовної академії: наша мета - ліцензувати їх роботу, щоб випускники отримували також і світський диплом бакалавра. Але це можливо лише за умови, що випускник духовної школи освоїть усі ті предмети, що й студент світського внз і за тією ж світською програмою. Тільки тоді він зможе претендувати на державний диплом - ось наша позиція.
Ми знаємо, що не всі представники духовних шкіл згодні з таким підходом. Деякі з них вважають, що це позбавить їхні учбові програми багатьох дисциплін, для світського диплому не потрібних, але вкрай важливих для майбутнього священика. Це дійсно дилема - і зараз ми якраз шукаємо рішення.
Проте я впевнений, що взаємодія світської системи освіти і духовних шкіл буде взаємно корисною.
- Але як би не діяла держава, головне слово завжди залишається за самими вірянами. Доводилося чути звинувачення на адресу Української Православної Церкви в деякій інертності. Як Ви, її прихожанин, а не політик і чиновник, могли б це оцінити?
- Я говорив з митрополитом Володимиром, Предстоятелем Української Православної Церкви, висловлював йому ці тривоги. Мені здається, що багато що тут залежить від підготовки нашого духовенства: і від рівня культури, і від внутрішньої мотивації людей - а з цим у нас дуже все не добре, і це не дивно: роки радянських гонінь, а потім ситуація останніх двадцяти років внесли свій руйнівний вклад.
Мені, як людині, що відповідає за питання освіти в державі, цікаво, як ці питання вирішуються Церквою. Я сподіваюся, що й усередині Церкви співпраця зі світською наукою і світською освітою зіграє позитивну роль, допоможе вирішити ту масу проблем, яка накопичилася з рівнем підготовки духовенства. Адже зрештою Церкві важливо сьогодні не лише вирішити проблеми внутрішнього життя, але й почати повноцінний діалог з усім суспільством, а для цього треба навчитися проповідувати в сучасному публічному просторі, в тому числі у ЗМІ.
- Що стосується образу Церкви в ЗМІ, тут проблема завжди одна й та ж: розповісти про церковне свято цікаво - це важко і нудно, а коли поруч йдуть «церковні розбирання» - зробити це набагато легше.
- І про історію важко говорити в ЗМІ, і взагалі будь-якою просвітою займатися непросто. Але треба вчитися говорити цікаво про важливе, а не тільки торгувати «жовтяницею», і тут теж від Церкви потрібна активність. Священики іноді скаржаться, що матеріали про церковне життя не беруть на телебачення. Я відповідаю їм: тому що на комерційний канал не поставлять матеріал з низьким рейтингом. Але в той же час вже є досвід, що доводить, що при належному старанні матеріал на релігійну тему можна зробити цікавим і рейтинговим. Значить, і потрібно намагатися!
Подивіться: католицькі місіонери навіть про квітникарство журнали видають так, що їх і читати цікаво, і в той же час вони несуть в собі важливе смислове навантаження, в тій чи іншій мірі говорять про християнство.
- Відношення до церковного питання для багатьох українських політиків є лише частиною ширшої проблеми. На їхню думку, перебування України в єдиному духовному і культурному полі з Росією робить її залежною і навіть погрожує незалежності країни. Що Ви про це думаєте?
- Така позиція є, але я з нею абсолютно не згоден. І ряд українських політиків, та і багато російських політиків і журналісти повторюють, що, мовляв, не потрібно відроджувати загальний культурний простір, тому що Україна - занадто молода держава, що проходить через самоідентифікацію, і Росія її «пригнічуватиме». Іноді ще додають, що і Росія теж повинна піти якимось своїм шляхом, пройти через свою самоідентифікацію. На мій погляд, це неправдиве посилання: глибока помилка, а в чомусь і свідоме фарисейство.
Історичні і культурні корені і України, і Росії лежать у величезному історичному і культурному просторі, починаючи від часів Київської Русі. Це колосальний по багатству персонажів, по палітрі різних політичних і військових діячів, по різноманіттю думок період, коли було створено нашими спільними пращурами гігантську і, напевно, наймогутнішу в X - XI столітті державу на європейському континенті. Нашу спільну історію, мені здається, безумовно треба починати від Володимира Хрестителя, від Ярослава Мудрого, від Олександра Невського. І навіть той факт, що ще в XIX і XX століттях православне населення габсбурзької монархії називало себе не українцями, а руськими і русинами - найбільш красномовне тому підтвердження.
Те, що відбувається на території колишньої Російської імперії, в культурному плані зовсім не унікально. Давайте подивимося на чужий досвід. У світі є близько сорока країн, що мають свою оригінальну і неповторну культуру і при цьому не заперечують, що це культура іспаномовна, якщо хочете аналогію - культура іспанського світу. Ну ось, наприклад, Дієго Рівера або Сікейрос - іспаномовні великі мексиканські і світові художники. Також існує і англо-саксонська культура, що складається знову ж таки з безлічі оригінальних культур, які проте відчувають особливу спорідненість і єдині корені.
В Росії глибоко шанується святий великий князь Михайло Чернігівський - хіба треба його за територіальною ознакою якимось чином відособлювати і вписувати тільки у формування української самоідентичності? Він великий зрушник, що прийняв мученицьку смерть і, мені здається, однаково шанований на просторах Росії, України і Білорусії.
- А звідки взагалі виникає питання підлеглості «українського» «великороському»? Хіба не Київ – «мати міст руських»?
- Тут дуже багато надумано. Подивіться, як наші професійні «політпатріоти» намагаються спотворити багато мовних явищ в ім'я цієї теорії. Та ж «Великоросія» і «Малоросія» подаються як свідоме приниження України. Адже в усіх слов'янських мовах є аналог, який демонструє, що слово «мала» в даному випадку не є приниженням. Поляки саме так називають серце своєї країни, звідки пішла їх державність - Малопольска. У Празі центральна, основна і прадавня частина міста називається «Мала Країна».
В слові «Малоросія» - ніжність і повага до батьківщини історичної Русі, її прадавнього, первинного центру. У тому, як намагаються сьогодні спотворити цю позицію, видавши Україну за щось принижене і незначне в очах Руського світу, - брехня політиків і велика трагедія нашого нерозуміння. Адже Мала Русь - це синонім Русі первинної...
- До речі про саме поняття «Руський світ». Патріарх Кирило не раз говорив про те, що це - не політичне, а культурне і духовне явище. Проте українські журналісти іноді прямо пишуть замість «Руський світ» «Російський світ», знову підкреслюючи все ту ж стурбованість. Як Ви відноситеся до цього поняття?
- Я повністю згоден з Патріархом. Руський світ - цілком природне поняття, що ніяк не суперечить політичній незалежності його складових частин. Знову ж таки як, скажімо, «іспаномовний світ» або «католицький світ». Більше того, у рамках Руського світу благополучно існують самобутні національні культури, які теж не втрачають, а лише набувають від цього. Руський світ жодним чином не претендує на згладжування національної самоідентичності, можна знаходитися у Руському світі, будучи українофілом і патріотом України. Великий Добролюбов недаремно говорив, що людина, яка ненавидить або зневажає інші народи, не здатна любити свій власний народ. Мені здається, що це пророчі слова. Так от, знаходячись в гуманітарному і духовному просторі Руського світу, можна залишатися і молдаванином, і росіянином, і українцем, і білорусом - це абсолютно не заважає одне одному.
І в той же час завдяки тому, що Україна є частиною Руського світу, ми отримали можливість залучитися до величезного світу спільноруської літератури, світу найбільших інтелектуальних глибин.
- Треба, напевно, сказати і про те, що Руський світ не може бути повноцінним без України. Наприклад, хіба можна уявити собі ту ж російську літературу без Гоголя?
- Саме так! Вклад України в спільну скарбницю Руського світу є незамінним і важливим. Тому мені й здається, що єдиний гуманітарний простір - духовний, історичний і культурний - сприятиме одночасно і самоідентифікації, і зближенню народів.
Олексій Соколов