Гонгадзе і власниця УП Олена Притула: вся правда
16-ого вересня 2011-ого року пройшла 11-а річниця вбивства Георгія Гонгадзе, страшного і жахливого злочину. Почуття людяності і співпереживання нікого не залишили байдужим до цієї трагедії. Сьогодні його вбивці або вже засуджені, або, як Олексій Пукач, готуються сісти. Залишилося, правда, ще встановити, хто є замовником вбивства. Швидше, тут формулювання повинне звучати трохи інакше - чи є його замовником Леонід Кучма. Очевидно, що хоч і через одинадцять років, але «справа Гонгадзе» підійшла до свого завершення.
Тепер самий час поговорити і про самого Георгія Гонгадзе, точніше навіть про його міф, який це десятиліття старанно створювався його друзями, подругами, київськими і львівськими журналістами, націонал-демократичними політиками, Заходом, врешті-решт. Зусиллями цих товаришів один з маловпливових і невідомих широкій публіці журналістів раптом перетворився на апостола свободи слова і зразок того, яким же має бути справжній працівник ЗМІ. У Києві йому стоїть пам'ятник, у Верховній Раді на третьому поверсі перед входом в ложу преси встановлена меморіальна дошка, йому присвячена.
Як же створювався цей міф? Передусім, умовчанням, відмовою говорити, яким Георгій був насправді, про його спосіб життя, про його роботу, взагалі - відмовою ставити подібні питання.
1. Де його журналістські роботи?
Ми можемо по-різному відноситися до журналісткої роботи загиблих журналістів, наприклад, таких, як Ганна Політковська, Юрій Щекочихин, Дмитро Холодов. Але якщо у нас запитають, чим вони займалися, що критикували, відносно чого проводили службові розслідування, ми, якщо не зможемо відразу, то зайшовши в Інтернет, впродовж 5-10 хвилин знайдемо відповідь - просто нашвидку проглянемо їхні статті. Якби ви захотіли видати збірку їхніх журналістських робіт, то, я думаю, вам би не склало труднощів це зробити. Скажімо, статті цієї журналістки - шукати в «Новій газеті», а цього журналіста - в «Московському комсомольці». Знайшов - видавай. По цій самій збірці у вас і у наступних поколінь склалося б уявлення про те, з ким вони воювали, за що боролися, кого виводили на чисту воду, наскільки ризикованою була їхня діяльність.
Спробуйте видати збірку журналістських робіт Гонгадзе. Упевнений, у вас нічого не вийде. Навіть якщо й вийде, то ознайомившись з книгою, ви будете лише здивовані - так де ж героїзм, де подвиги, де ризик, за що його, врешті-решт, убили? Ну, написав він, як «директор парламенту» Олександр Волков не пустив його на якийсь свій захід, але, скажете ви, за це ж не вбивають. Вам залишиться тільки стенути плечима. Ось тому жодних посмертних його книг і не виходило, нічого було просто видавати. Якщо він був борцем з кучмівським «злочинним» режимом, то чому Олександр Мороз - один із стовпів міфу про Гонгадзе - не видав його робіт, коли боровся з Кучмою, хоча десятками тисяч видавав розшифровки плівок Мельниченка? Та нічого було видавати!
2. Чи була впливова «Українська правда»?
На момент смерті Гонгадзе «Українська правда» була маловідвідуваним виданням. У день вона мала десь близько 400 хостів. Хіба такий «наклад» має відоме і впливове видання? Хто пам'ятає про гучні і резонансні публікації «Української правди» на той момент? Та ніхто. Їх не було. Причому більшість матеріалів видання були передруком з опозиційних ЗМІ - наприклад, з «Граней». Широку популярність і вплив «Українська правда» здобула тільки після смерті Гонгадзе.
3. Спосіб життя Гонгадзе
Ніхто з тих, хто знав Гонгадзе, не хоче вголос говорити, що він був звичайним ловеласом, і людиною, яка постійно по дрібниці брала у позику і ніколи не віддавала. Пам'ятаю, я став свідком розповіді львів'янки, дружини одного з редакторів київського інтернет-видання, через рік після вбивства журналіста. «Коли він пропав, а в Києві стали бити тривогу, ніхто з нас, знаючих Гию, не повірив в те, що з ним щось серйозне сталося. Просто таке відбувалося з ним не раз. Він зникав у якоїсь чергової жінки, а потім через якийсь час з'являвся. Ми тільки тоді, пам'ятаю, посміялися - та не переживайте ви, за кілька днів з'явиться». Така поведінка ніяк, звичайно, не применшує Гонгадзе - ніщо людське не було йому чужим - проте воно суперечить його міфу, робить Гонгадзе не занадто серйозною людиною для іміджу апостола свободи.
Тому усі роблять вигляд, що він жив на момент смерті зі своєю дружиною Мирославою Гонгадзе, а не зі своєю подругою, головним редактором «Української правди» Оленою Притулою. Ніхто не говорить, що Мирослава фактично скористалася його смертю, щоб отримати політичний притулок у США, хоча всі прекрасно розуміли, що нічого їй не погрожувало, що про це навіть смішно говорити.
«Він постійно займав гроші - то 20 гривень, то 30, - розповідав мені один парламентський журналіст (і не лише він один). - Говорив - слухай, займи, а то мені треба дівчат у кафе зводити». І це було відомо будь-кому, хто його близько знав. Але про це прийнято мовчати. Інакше образ померкне. Ось через те, що не можна говорити про Гонгадзе правду (якщо ви це робитимете, то громадська думка вас зашикає), досі не видана його біографія або не видана збірка спогадів.
4. Хто створив міф?
Якби Леонід Кучма не був оголошений винуватцем його смерті, то навряд чи справа б дістала такий широкий резонанс. Багато хто із звичайних громадян пам'ятає журналіста Краматорська Олександрова, вбитого приблизно в той же самий час? Ні. А ось якби тінь підозри в тій справі лягла б на Кучму, то і ім'я Олександрова було б у усіх на вустах.
Гонгадзе ж посмертно став учасником в політичній боротьбі Мороза, Тимошенко, Ющенка за владу. І київські ЗМІ активно допомагали їм кувати з Георгія полум'яного борця. Але пора вже говорити правду, що саме Кучма і політика, а не журналістська діяльність зробили з Гонгадзе, вибачте за тавтологію, Гонгадзе.
Єгорій Чесночков
Джерело - http://obozrevatel.com/politics/mif-o-gongadze-pora-govorit-pravdu-o-nem.htm