Країна героїв
Велика Жовтнева націонал-демократична революція, про яку так багато говорили патріоти, повинна була відбутися саме зараз. Важко уявити більш відповідний момент.
Судилище над лідером опозиції майже співпало з днем Української повстанської армії. Палкі розмови непохитної Юлії Тимошенко і її соратників чудово гармоніюють з бунтівним духом героїв УПА.
Додамо до цього погану економічну ситуацію і отримаємо ідеальні умови для революційного вибуху.
Так, ми б неодмінно побачили звитяжну революцію - якби об'єктивна реальність підкорялася струнким ідеологічним догмам. Якби свідома українська нація існувала десь ще, окрім буйної уяви націонал-патріотів.
І якби героїзм дійсно мав скільки-небудь серйозне історичне значення.
В сьогоднішній Україні немає ані свободи, ані права, ані професійної компетентності. Зате у нас є відмінні приклади героїзму. Констатую це без усякої частки іронії.
До Тимошенко можна відноситися по-різному, але не можна відмовити їй у безстрашності і залізній волі.
Юлія Володимирівна - натура героїчна, і вона довела це перед неправедним судом. Тендітна жінка, супротивна безжальній системі, гідна поваги і навіть захоплення. Нинішнє геройство ЮВТ частково затуляє її провали під час перебування прем'єром і недавню безпорадність на опозиційному терені.
Чи можна вважати героєм іншого репресованого опозиціонера - Юрія Луценка?
Безумовно. Тридцятиденна голодовка протесту - сміливий і мужній вчинок, на який здатний далеко не кожен. Луценко-в'язень виглядає куди гідніше, ніж Луценко-міністр або Луценко-політик.
На жаль, вожді опозиції впоралися тільки з однією роллю - героїв-одинаків, що потрапили в руки ворога, але не зломлених і таких, що не здалися. Учора вони не змогли стати ефективними і успішними, зате сьогодні виявилися стійкими і безстрашними. Вони так і не побудували європейську Україну, зате поповнили довгий список борців-сміливців, якими цілком можна пишатися.
Герої є, а толку мало. Перед нами не лише хронічна українська проблема, але і цікавий цивілізаційний феномен.
Як не цинічно це звучить, але героїчний ореол - одвічний супутник лузерства. Чим гірше йдуть справи, тим більше затребуваний психологічний компенсатор у вигляді доблесних героїв. Власне, цим вичерпується практична цінність героїзму.
Утилітарний підхід до героїв восторжествував ще наприкінці XVIII століття, в роки французької революції. Першопроходцем можна вважати генерал-ад’ютанта Демара, який воював з вандейськими повстанцями і терпів одну невдачу за іншою. Що робити? Про що докладати в Париж? Про прикрі провали і власну некомпетентність? Демар знайшов вихід з положення - він став додавати до сухих зведень барвисті повідомлення про героїзм рядового складу.
Бездарному генералові особливо вдався романтичний звіт про загибель гусара-підлітка Жозефа Бара, полеглого у бою з бунтівниками. Якобінська пропаганда тут же за нього вхопилася. «Тільки у Франції є тринадцятирічні герої!» - патетично вигукував громадянин Робесп'єр. Образ юного воїна був зафіксований в гравюрах, медалях, віршах і піснях.
Про Жозефа Бара розповідали школярам. Його історія обростала усе новими мальовничими деталями. Постфактум з'ясувалося, що бунтівники обіцяли полоненому отрокові життя, якщо він вимовить заздоровницю на честь короля. «Хай живе Республіка!» - крикнув хоробрий молодик і був пронизаний ворожими кулями. На цьому героїчному фоні усі вандейські невдачі якось померкнули.
Показовим є і радянський досвід часів Другої світової. Більшість хрестоматійних героїчних образів - льотчик Гастелло, партизанка Космодемьянська, двадцять вісім міфічних панфілівців etc - народилися в найважчий і несприятливий період війни з Німеччиною.
У міру того, як військова вдача схилилася на сторону Радянського Союзу, героїчна хвиля пішла на спад. Зрозуміло, в рядах Червоної Армії не перевелися сміливці. Просто потреба в розпіарених героях-одинаках відпала: на зміну їм пришли переможні реляції, браві доповіді про взяті міста і розбиті дивізії супротивника.
Недивно, що націонал-патріотична версія української історії надзвичайно багата героями. Тут і безстрашні юнаки, полеглі під Крутами, і відважні холодноярські повстанці, і непохитні бійці УПА, і самовіддані дисиденти епохи застою. Численні герої виконують цілком певну функцію - компенсують відсутність реальних перемог.
Чому національно свідомим історикам так важко боротися з традиційними радянськими трактуваннями минулого? На стороні радянофілів не лише потужний пропагандистський заділ часів СРСР, але і реальні успіхи. Хоч і досягнуті ціною мільйонів життів, але все таки успіхи.
Асоціювати себе з переможцями набагато приємніше, і обиватель навряд чи відмовиться від бренду Великої Перемоги на користь стійких героїв-лузерів.
Конкурувати з імперськими вікторіями дійсно важко. Звідси підсвідоме прагнення підвищити націонал-патріотичних героїв до рангу повноцінних переможців.
Напевно, усі чули милий софізм про Українську повстанську армію, котра-де перемогла в Другій світовій війні. Мовляв, червоноармійці воювали за Радянський Союз, а де тепер Радянський Союз? Солдати вермахту воювали за Третій рейх - де тепер Третій рейх? А УПА воювала за незалежну Україну, і незалежна Україна існує!
Ця логіка настільки чудова, що гріх її не розвинути. Кому зараз належать провінції Ельзас і Лотарингія? Правильно, Франції. Отже, франко-пруську війну 1870-1871 років виграли французи!
Ніякого розгрому під Седаном і прикрої капітуляції не було. Видатний полководець і державний діяч Наполеон III утер ніс жалюгідному Отто фон Бісмарку. Не вірите? А кому зараз належить Ельзас-Лотарингія? Так то!
Звичайно, воїни УПА мають приблизно таке ж відношення до появи незалежної України в 1991-му, як імператор Наполеон III - до повернення втрачених провінцій до складу Франції. Але коли за душею немає нічого, окрім героїчних жертв, залишається переконувати себе і інших, що ці жертви не марні.
Повернемося в день сьогоднішній. Навіть соратники Тимошенко з гіркотою визнають, що поневіряння Юлі байдужі основній масі населення. Але, припустимо, незабаром українська економіка остаточно ухне в прірву, зневірені обивателі віддадуть перевагу жахливому кінцю над жахом без кінця, і режим Януковича буде зметений соціальним вибухом.
Що напишуть майбутні літописці, які симпатизують Юлії Володимирівні? Правильно - що судова розправа переповнила чашу народного терпіння, і стійкість героїчної Юлі надихнула українців на бунт. Потрібно визнати, що цей міф виглядав би дуже ефектно!
Прийнято вважати, що великі перемоги і досягнення складаються з героїчних вчинків.
На жаль, це не так. Жертовний героїзм - не шлях до успіху, а ерзац-замінник успіху, щось на зразок сахарину або жолудевої кави.
Нині героїчний сурогат як ніколи актуальний для України. Похмурі хмари згущуються над країною все сильніше, опозиція абсолютно безпорадна, реальних можливостей змінити ситуацію на краще немає.
В таких умовах навіть юна сподвижниця Корчинського з букетом квітів легко набуває героїчного ореолу. Небайдужа громадськість готова вхопитися за будь-який яскравий вчинок, за щонайменшу ілюзію перемоги, навіть найбезглуздішу і сумнівну.
Очевидно, в осяжному майбутньому наша депресивна країна побачить ще немало героїв, хороших і різних. Але чи доживемо ми до того часу, коли успішна і благополучна Україна не потребуватиме самовідданих героїв?
Михайло Дубинянський,
Українська правда
Джерело - http://www.pravda.com.ua/rus/articles/2011/10/13/6665228/