Наш шанс піти на Cхід
Вслід за жорсткою резолюцією Європарламенту в американський сенат представниками консервативної Республіканської партії внесений проект резолюції щодо ситуації в Україні. Американці вирішили піти далі за своїх європейських колег і закликають не лише звільнити «політичних в'язнів», але й ввести візові санкції відносно президента Віктора Януковича, вищого керівництва країни, а також представників прокуратури, причетних до кримінального переслідування лідера опозиції Юлії Тимошенко.
Враховуючи заклики ряду європейських політиків бойкотувати чемпіонат Європи з футболу, скасування не менш багатостраждального Ялтинського саміту, діюча влада потерпіла справжню зовнішньополітичну катастрофу.
Євроінтеграційна пісня президента Віктора Януковича, здається, остаточно відіграла саме зараз. Адже ще на початку так званих «репресій» у Партії регіонів залишалися союзники в Європі - партнери по Прогресивному альянсу соціалістів і демократів. Але декількома днями раніше європейські ліві пригрозили порвати з «регіоналами» зважаючи на вже згадану ситуацію з Тимошенко. Окремі голоси на підтримку діючого керівництва, звичайно, лунають, але, скоріше, за інерцією - як, наприклад, від того ж польського президента Броніслава Коморовського, проте на серйозну взаємодію з європейськими інститутами Віктор Янукович вже не може сподіватися. І тим більше на європейську інтеграцію. Якщо не випустить, звичайно, Тимошенко. Чого він, вочевидь, зважаючи на парламентську кампанію, що насувається, не зробить.
Здавалося б, замкнуте коло. Безвихідь.
Для когось може бути й так, але не для українського народу. І не для української держави.
Відверта безпардонна поведінка, диктат єврочиновників по відношенню до української судової, правоохоронної, пенітенціарної системи, врешті-решт, по відношенню до законно обраної української влади може консолідувати український народ. Консолідувати навколо, в тому числі й діючої, влади, яка в цьому положенні вже виступатиме не лакеєм Брюсселю, а захисником національних інтересів. Не навколо опозиції ж консолідуватися, яка, вже всім зрозуміло, поводиться як п'ята колона і антидержавна, суспільно небезпечна сила.
За подібним алгоритмом, до речі, можна було спостерігати консолідацію навколо білоруської або російської влади, як тільки Захід починав давити на владу, мітивши насправді в народ. Досить пригадати події, що відбувалися на території нашого північного сусіда в грудні-березні, коли однозначно підгодовуваний за бугром «болотяний бунт» був сприйнятий багатьма росіянами як загроза власній державності. 63 відсотки голосів за В.В. Путіна на президентських виборах виявилися відповіддю лібералам, західникам, «болотникам» та іншим ворогам Росії.
Те ж саме може статися з українською владою, якщо вона не на словах, а на ділі розділятиме невдоволення громадян України європейським диктатом і зрадницькою поведінкою власної п'ятої колони, яка так і не зуміла запропонувати ані європейцям, ані американцям нічого, окрім «чорних списків українських політиків і чиновників».
Втім, диктат Європи може стати для діючої влади тим останнім аргументом, що в Європі нас ніхто не чекає, час розвертати човен під назвою Україна в бік Росії. Це допоможе повернути Партії регіонів колишнє обличчя в очах виборців Південного Сходу, які сьогодні не без підстав вважають, що їх регіонали жорстоко обдурили.
А інакше як перемагати на майбутніх парламентських виборах? Європейський вектор регіоналам ніколи не давав очікуваних електоральних дивідендів ані на заході країни, ані в центральній її частині, і тим більше він не дасть їх зараз. А ось реальна (а не на словах!) активізація інтеграційних процесів на пострадянському просторі, в першу чергу у рамках Єдиного економічного простору (ЄЕП) Росії, Білорусі і Казахстану з подальшим приєднанням до Євразійського економічного союзу (ЄЕС), однозначно підвищить їхній рейтинг. І не лише на південному Сході країни, але й в інших регіонах, жителі яких також починають сумніватися в доцільності європейської інтеграції при зневажливо-менторському ставленні до України з боку Європи.
Якщо ж українська влада не піде на такий рішучий, але однозначно необхідний крок, то ідею можуть підхопити інші політичні сили, які вже з'явилися на передвиборному полі України. Саме цього регіонали бояться як вогню. Бояться більше, ніж підступів опозиції. Адже електоральні можливості «об'єднаної» опозиції обмежені їхнім зовнішньополітичним вектором (а чим він відрізняється від регіонального?) і гуманітарним радикалізмом, проти якого у регіоналів завжди припасений «козир у рукаві» у вигляді надання якого-небудь статусу російській мові.
Ні, звичайно, опозиція - це серйозно. Тут, як кажуть, іде боротьба ідей. А ось що робити регіоналам у разі появи реальної політсили, що виступає за Євразійський союз. В умовах політичної кризи, що загострилася, така партія реально здатна зібрати десяток-другий відсотків голосів і позбавити регіоналів і без того хиткої монополії на владу. Такий стан з прогнозованого цілком може стати реальним. Оскільки нова політсила опонуватиме владі не з націоналістичних позицій, як це роблять Тягнибок, Яценюк, Турчинов і компанія, а з позицій, зрозумілих і прийнятних для українського виборця.
Де союз з Росією, Казахстаном і Білоруссю? Де обіцяна російська мова як друга державна? Де деолігархізація, детінізація економіки?
Всього цього немає, значить, нема чого водити громадян України за ніс. Діючій владі, власне кажучи, на ці питання й зараз нічого відповісти. Але проблема в тому, що сьогодні їх ніхто голосно й чітко з політичної трибуни не задає. Сьогоднішня опозиція не може бути повноцінним конкурентом правлячої партії саме внаслідок своєї русофобії (з більшою або меншою мірою агресивності), а також внаслідок того, що грає, як то кажуть, «на іншому електоральному полі» - переважно на заході України і частково в центрі. Але на південному сході залишається незатребуваним запит якраз на той курс, який обіцяли регіонали, - підвищення статусу російської мови і геополітичний розворот у бік євразійської інтеграції.
Крім того, ці теми почнуть використовуати ліві партії, які, з'єднавши зовнішньополітичні питання з соціальними (у влади з цим проблем не менше, ніж в області міжнародних відносин), здатні реально отримати свій прохідний відсоток голосів виборців. І тоді вже команді регіоналів буде дійсно важко втримати владу. Бо процес, як кажуть, піде.
Україна як держава (і в особі діючої влади, і в особі «об'єднаної» опозиції), здається, досі не зрозуміла, що для затвердження власної державности їй належить діяти жорстко, прагматично, не оглядаючись і без коливань відповідаючи на зовнішні виклики. Головні учасники Великої Гри на Великій шахівниці геополітики розглядають незалежну українську державу як об'єкт своїх геополітичних спрямувань, плацдарм для подальшого просування на схід. Звичайно, в цій грі може знайтися в об'єднаній Європі місце й Україні (неначе вона знаходиться десь на іншому континенті). Одного разу таке вже було, коли Західна Україна побажала зв'язати свою долю з об'єднаною Європою... під прапорами Гітлера.
Шкода, що ані історія, ані політичний досвід нічому не вчать деяких українських політиків.
Артем Бузіла,
головний редактор naspravdi.com.ua
