Небезпека партійної символіки на стихійних мітингах

«Скоро ваші руді кучері надокучать і вас просто почнуть бити», - Остап Бендер, застерігаючи Шуру Балаганова.

Врадіївський скандал виявився показовим. Ні, не тим, що жителі пішли штурмувати міліційне гніздо - це, врешті-решт, повинно було рано чи пізно статися, скільки ж можна. А тим, як громадяни, які не припиняють протестувати, відреагували на появу наших дорогих опозиціонерів.

Якщо говорити про саму врадіївську історію, то... що, власне, про неї говорити? Звичайно, підстав довіряти істеричним блогам і іншим «свідкам очевидного» немає; але, з іншого боку, немає підстав НЕ довіряти тим, хто прийшов до райвідділу у пошуках злочинців. Це ж не Київ і не Львів, куди можна звезти десять тисяч ідіотів з області, щоб вони імітували «народний протест». У Врадіївці якраз він-то і є, народний протест. Захоплюватися їм, як це роблять деякі недоумкуваті в мережі Інтернет, безумовно, ні до чого - в ідеалі у людей не повинно бути ані приводів, ані необхідності здійснювати такі «акти справедливості». Адже зрозуміло, що це одночасно і акт відчаю, а у людей просто виходу іншого не залишається. Зрозуміло й те, що рівень довіри міліції (і не лише врадіївській, вірно?) обчислюється нескінченно малими величинами. Говорити про якесь «зростання громадянської свідомості» я б не став - порожнє словосполучення, та ще й з позитивним оцінним навантаженням, а який вже тут позитив, якщо люди загнані в кут? Зараз, правда, подейкують, що в кут загнані вже міліціонери - але, по-перше, запізніло, по-друге, знаємо ми ці міліційні кути: ці конкретні виродки, може, і не викрутяться, а ось їхні «спадкоємці» так чи інакше жителям спробують помститися. Це я не до того, що все марно, а до того, що подібний врадіївському бунт може бути ефективним лише тоді, коли він доводиться до моторошнуватого, але логічного завершення - уточнювати не буду, і так зрозуміло.

Загалом, реакція громадян України на своїх «захисників і плакальників» в опогоненній формі давно вже не дивує - я писав про це і в статті про харківську бійку міліції і судді; там симпатія до міліції була обумовлена тільки тим, що вони опинилися потерпілими від ще більш огидливого «стану» - суддівсько-прокурорського. Це була антипатія навпаки, а не симпатія.

А у Врадіївці ніякого «компенсатора» не було, міліція повелася традиційно, як це не цинічно звучить. Традиційно за змістом, але надмірно по мірі нахабства. Нічого надприродного, ще раз підкреслю, у бунті врадіївців немає; хіба що звичний стереотип «моя хата з краю» похитнувся - так на те він і стереотип, щоб його ламати.

Але ось те, що протестуючі жителі агресивно (хай і не так, як на міліцію) відреагували на «свободівців» і «тимошенківців», що присусідилися до них, - це дійсно показово. Ніякої ідеології, я думаю, тут немає: якби зі своїми наметами і стягами у Врадіївку приперлися «ударівці» або (хоч це вже й зовсім смішно) «регіонали», реакція була б такою самою, що умовно укладається в простий вислів: «пішли геть», тільки в дещо іншому формулюванні.

«Свободівці», звичайно, будуть усе заперечувати і посилатися на анти-свободівську пропаганду. Це нісенітниця, справа абсолютно не в цьому. А в тому, що люди, в навіть стані колективного афекту, прекрасно розуміють: безкарні менти-насильники - це наслідок політичного безладу, який ретельно створюється зусиллями ВСІХ політичних партій «вищого ярусу». І різниці між «владою» і «опозицією» в цьому відношенні люди не роблять, тому що у тих два весла, але один човен, і гребуть вони в один бік - під себе. Нарешті, є і момент, упущений з уваги організацією «Амнесті интернешнл», яка трактує бунт як показник недовіри до міліції; про це я теж згадав; але ж політикам люди не довіряють в тому ж ступені, а то й більше. І скільки б наметів і прапорів не задіяли «свободівці», «тимошенківці» або «регіонали2, для громадян вони залишаться таким же потойбічним злом, як і «правоохоронні органи». І це, мабуть, важливіше за інші висновки.

Філіп Садиленко

Джерело - http://glagol.in.ua/2013/07/07/opasnost-partiynoy-simvoliki-na-stihiynyih-mitingah/#ixzz2YUbwI1SY