Позиція Компартії визначалася прагненням не допустити до влади правонаціоналістичні сили
20 грудня виповнилося 95 років ВЧК-КДБ. Цю дату, поза сумнівом, відзначать ветерани (і не лише) спецслужб, у тому числі, й на Україні.
Цього дня спеціально для «Рупора Одеси» відомий політик, колишній перший секретар Одеського обкому КПУ, член ЦК КПУ, народний депутат України ІІІ - ІV скликань, полковник запасу КДБ СРСР Георгій Корнійович Крючков чітко сформулював своє бачення ситуації в країні і перспектив її розвитку, виходячи з підсумків та уроків минулих парламентських виборів. Хтось може прийняти його аргументи, а хтось з ним жорстко посперечатися. Проте, чого бракує українському політикуму (і в цьому його біда) - так це принциповості в поглядах і позиціях. Крючков не з таких. Представляємо увазі читачів його статтю.
... Парламентські вибори 2012 року стали важливим рубежем у драматичній і навіть трагічній новітній історії України.
По-перше, вони відбили різке зрушення осі політичного життя країни вправо. Справа не лише в прориві відверто неонацистської «Свободи» до парламенту, просуванні її на схід і Південь України, захопленні позицій в столиці країни. Зі «свободівцями» відкрито змикаються так звана опозиція в особі «Батьківщини» та кличковського «Удару». Їх не зупиняє і резолюція Європарламенту, що закликає «продемократичні» сили (так європейці називають опозицію в українському парламенті) не співпрацювати і не створювати коаліції з партією, яка сповідує радикальну ідеологію, расистські, антисемітські і ксенофобські погляди.
Лідери так званої «Об'єднаної опозиції» (зокрема, М. Томенко) відкрито заявляють, що розглядають «Свободу» як свій «спецназ». Що це за «спецназ», показали вже перші дні роботи новообраної Верховної Ради. Про націонал-шовіністичний, по суті, неонацистський характер програми «Свободи» добре відомо. Але мало хто знає про такі її пункти:
«дозволити психічно здоровим, несудимим людям придбавати і володіти вогнепальною зброєю»;
«відновити ядерний статус України і звернутися до Сполучених Штатів Америки та до Європи про сприяння й допомогу в здійсненні ядерної програми України».
Навряд чи є необхідність коментувати ці спрямування послідовників посібників фашистських окупантів часів Великої Вітчизняної війни.
Турбує інше - позиція офіційної влади України. На згадану резолюцію Європарламенту - реакції ніякої. Не можна не згадати в цьому контексті й про те, що делегація України в Організації Об'єднаних націй упродовж ряду років, у тому числі вже при нинішній владі, утримується при голосуванні резолюцій, осуджуючих активізацію неонацистів у деяких країнах, а коли ухвалилася резолюція про статус Палестини, не знайшла нічого кращого, як вийти із залу засідань. Хороша позиція для країни, до якої перейшло головування в ОБСЄ!
Все свідчить про те, що нинішня українська влада, лавіруючи, балансуючи між провідними гравцями на міжнародній арені, продовжує дрейф, все більше підпорядковувавши внутрішню і зовнішню політику нашої країни диктату Заходу - США, Міжнародного валютного фонду, європейських структур, НАТО. При цьому всередині країни влада заграє з опозицією, у тому числі, з неонацистами, потурає їх небезпечним, злочинним вилазкам, фактично здала опозиції інформаційний простір.
По-друге, незважаючи на оптимістичні заяви лідерів правлячої партії - регіоналів, на виборах вони зазнали поразки: не лише не вирішили «програму-максимум» - отримати в новому складі Верховної Ради кваліфіковану конституційну більшість (не менше 300 мандатів), для них виявилося важко вирішуваним завданням створити навіть просту більшість. Не врятувала їх і змішана система виборів, як і адміністративний ресурс, що цинічно застосовувався в ході виборчої кампанії. Кількість виборців, які підтримали список Партії регіонів, зменшилася порівняно з попередніми парламентськими виборами на два мільйони чоловік.
Відомо, як поводилися регіонали у стосунку до партнерів по коаліції по парламентській більшості - комуністів під час колишньої каденції Верховної Ради і, особливо під час виборів. У результаті вони опинилися перед необхідністю:
або знаходити спільну мову з комуністами, від підтримки яких їм так хотілося обійтися;
або йти на зімкнення з так званою «Об'єднаною опозицією», що для них (включаючи й Президента) дорівнює самогубству: «помаранчеві» нічого не забули і нічого регіоналам не пробачили. А помста і розправа буде жорстокою. Опозиція говорить про це відкрито. І було б наївністю думати, що це тільки слова.
По-третє, не реалізувала своїх цілей і опозиція – «Батьківщина» і НУНС. Вона не лише не взяла реванш, але й втратила підтримку ще більшої, ніж регіонали, кількості виборців. Правда, чимала кількість громадян з розрахунку на «третю силу» «клюнула на новеньких» - партію «Удар» В. Кличка і - менше - партію «Вперед, Україна» Н. Королевскої. Але й за них проголосувало менше громадян, ніж розраховували лідери: «новизни» в їхніх програмах особливої різниці з іншими партіями, що виражають інтереси інших кримінально-олігархічних кланів, виборці не побачили.
В результаті, в новообраній Верховній Раді жодна політична сила не має більшості, що робить ситуацію в парламенті і в цілому в суспільстві, ще більше роз'єднаному після виборів, небезпечно нестабільною і вибухонебезпечною. Правонаціоналістичні, прозахідні сили явно ведуть справу до дострокового розпуску Верховної Ради і нових виборів, розраховуючи завоювати на них перемогу та здійснити реванш.
Реалізувати ці плани можливо лише за умови, якщо вказаним силам вдасться реально об'єднатися. Але в їхньому стані стільки діячів з президентськими амбіціями, які вже надокучили, що в міцне їх об'єднання віриться важко. До того ж, об'єднання «проти» когось, без привабливої реалістичної програми, в умовах, коли учасники переслідують свої егоїстичні цілі, ніколи ще не призводили до очікуваних результатів. Але підірвати ситуацію в країні, принести народу ще більше страждань ці сили можуть.
Нарешті, стан справ в українській економіці, особливо розбалансованість фінансово-банківської системи, небезпечне зростання зовнішнього боргу в умовах нового етапу світової фінансово-економічної кризи ставлять нашу країну перед загрозою дефолту і втрати суверенітету, перетворення її на європейський «бантустан».
У суспільстві наростає невдоволення політикою, що проводиться, ростуть протестні настрої, які поки що не носять характер вираженого класового протистояння. Але з поглибленням соціальної нерівності і зубожіння величезних мас людей справа йде до цього.
У такій обстановці влада продовжує колишній курс, тасує заслинену кадрову колоду, йде шляхом «загвинчування гайок». У наявності - сповзання до авторитаризму, загроза встановлення в країні диктатури, свідченнями чому є:
- повернення до президентсько-парламентської форми правління після скасування конституційної міні-реформи 2004 року за рішенням Конституційного Суду України, легітимність якого викликає обгрунтовані сумніви;
- дискримінація і дискредитація парламентаризму;
- прагнення закріпити владу, використовуючи ухвалений нещодавно закон про референдум, який у ряді принципових положень не відповідає вимогам Конституції України.
На цьому етапі регіоналам вдалося провести свого кандидата (В. Рибака) на пост Голови Верховної Ради, отримати згоду парламенту на призначення М. Азарова Прем'єр-міністром. Вдалося тому, що їх підтримали комуністи. Але така позиція фракції Компартії при вирішенні вказаних питань визначалася виключно прагненням не допустити до влади правонаціоналістичні сили, запобігти загрозі фашизму. Далі таку «співпрацю», як в попередньому скликанні парламенту, комуністи, навчені досвідом роботи з регіоналами, дозволити собі не можуть. Партнерство може бути тільки взаємно шанобливим і щирим.
До речі, це стосується і ставлення до Президента В. Януковича, який, як відомо, перед другим туром президентських виборів підписав Меморандум з Блоком лівих сил. У ньому він обіцяв у разі обрання взяти до уваги пропозиції лівих, але від їхньої реалізації фактично відмовився.
Подальший розвиток ситуації у вирішальній мірі залежить від того, чи зробить політичне керівництво країни належні висновки з того, що сталося, чи упорається з різними течіями (олігархічними кланами) у своєму оточенні, чи опанує ситуацію в столиці, в ідеологічній сфері, передусім в електронних мас-медіа.
Ситуація ускладнюється тим, що Україна, проголосивши позаблоковий характер своєї зовнішньої політики, опинилася перед необхідністю зробити вибір, що має воістину доленосне значення. Робити його доводиться в умовах, коли провідні гравці на міжнародній арені - Російська Федерація, з одного боку, США і країни Євросоюзу, з іншого, прагнуть бачити Україну, велику європейську країну, що знаходиться в центрі континенту, в орбіті свого впливу.
Проблема зовнішньополітичного, а по суті доленосного, цивілізаційного вибору знаходиться в центрі політичної боротьби. Правда, в ході виборчої кампанії ця тема зовні особливо не експлуатувалася. Але ж протистояли політичні сили, що виступають за протилежні підходи до вказаного вибору. А після виборів ця проблема вийшла на одне з провідних місць. Активнішу, я б сказав - більш агресивну позицію займають прозахідні сили, які виступають проти включення України в інтеграційні процеси на пострадянському просторі. Їхня позиція повністю відповідає вимогам, що містяться в прийнятій ще у вересні 1996 року резолюції американського конгресу, яка прямо пропонує українському уряду не допустити реінтеграції колишніх республік колишнього Радянського Союзу. Можна не сумніватися, що цими силами вже найближчим часом у Верховну Раду будуть внесені законопроекти про денонсацію Харківських угод, перегляд положень Закону про основи внутрішньої і зовнішньої політики про позаблоковість, невступ до НАТО та інші, мета яких - не допустити зближення України з Росією, закріпити її на антиросійських, прозахідних позиціях.
Прибічники включення України в орбіту Заходу не зупиняються ні перед чим, у тому числі й перед прямим обманом. Так, від прозахідних політиків, у тому числі тих, які займають або займали до недавнього часу високі пости в Уряді, можна чути, що за вступ України в Європейський Союз виступають 70% громадян нашої країни. Насправді ж, як показують дослідження, що проводяться академічним Інститутом соціології, таких було в нинішньому році 45,9% - практично стільки, як і два роки тому (45,5%). До речі, число прибічників вступу нашої країни в НАТО, незважаючи на інтенсивну пропаганду, не перевищує 15-16%. В той же час за приєднання України до Союзу Російської Федерації і Республіки Білорусь висловлюються 51,3% опитаних. Правда, це помітно менше, ніж в 2010 році (61,4%). Позначаються труднощі, що виникають в українсько-російських відносинах, зокрема, пов'язані з газовими проблемами, очевидним креном української влади у бік Заходу і дистанціюванням від Росії, що знайшло вираження у відомій формулі В. Януковича «Європа - наш будинок, Росія – сусід». Це не може не позначатися на рівні довіри в міждержавних відносинах.
Інтереси наших країн вимагають серйозного покращення взаємних відносин, інтенсифікації і поглиблення інтеграційних процесів на пострадянському просторі за розвитку всебічних, вигідних для нашої країни відносин з країнами Європейського Союзу і державами інших континентів. В умовах, коли опозиційні сили чинять усілякий опір зближенню з Росією, це непросто. Все залежить від вірної оцінки політичним керівництвом нашої країни ситуації, прийняття ним рішень, що відповідають життєвим інтересам народу України, і наявності політичної волі для втілення їх у життя.
Георгій Крючков
Джерело - http://rupor.od.ua/article/Esche-ob-itogah-i-urokah-parlamentskih-vyborov-v/