Ростислав Іщенко: Путін - становий хребет, фундамент російської влади, російський Ден Сяопін
Україна без Путіна
Оскільки згадка прізвища політика в статті у будь-якому контексті трактується небагатьма «патріотами», що переводять собі душу читанням «Версій», як спроба зрубати з нього грошей, я вирішив поговорити про Путіна. По-перше, в російському бюджеті і в резервному фонді грошей значно більше, ніж усі українці разом узяті - від біглих есесівців і гастарбайтерів до олігархів і міністрів - зможуть коли-небудь побачити. По-друге, на мій погляд, Володимир Володимирович, як людина і політик, є однією з найяскравіших осіб, що стояли на чолі держав у кінці двадцятого, - початку двадцять першого століття і безперечно найкваліфікованішим державним діячем від Ванкувера до Владивостока.
Почнемо з кінця. Росія поступово втягується в кампанію по виборах президента. Мало хто сумнівається, що якщо Путін висуне свою кандидатуру, він буде обраний, причому, швидше за все вже в першому турі. Я не пригадую жодного з сучасних лідерів держав, які повністю відбули б два президентські терміни, відмовилися б від наполегливих пропозицій еліти і суспільства висунути свою кандидатуру на третій термін підряд і, після чотирьох років правління іншої (до речі, теж далеко не бездарної) людини, були б настільки затребувані громадянами своєї країни. І це при тому, що проти Путіна постійно ведуть інформаційну війну як його зарубіжні євро-атлантичні «друзі», так і внутрішньоросійська маргінальна, але вкрай голосиста опозиція.
Зазначимо, що Путін не повернув фабрики робітникам, колгоспи селянам, а владу комуністам. Путін, на відміну від двох своїх попередників, не намагався загравати з «володарями дум», які лають на кухнях будь-яку владу і які, від декабристів до Єльцина, регулярно ціляться в правителів і в політичний устрій, а потрапляють в Росію. Путін вислуховував рефлексії інтелігентської тусовки, що чомусь щиро вважає, що актор, співак або художник розбирається в питаннях управління країною куди як краще за професійних політиків, але ніколи не кидався виконувати їхні абсурдні ідеї. Путін не приховував своєї ностальгії по СРСР, але не рвався його відроджувати. Путін не розкуркулив олігархів і не повернув загальну соціальну рівність. Навіть корупцію Путін не викоренив. Формально, він не виконав до кінця жодного запиту, сформульованого російським суспільством в епоху пізнього Єльцина, коли нездатність верхів керувати і небажання низів приймати нав'язувані їм правила гри загострили ситуацію до революційної. Причому з добровільним зреченням першого президента РФ ситуація зовсім не розрядилася.
Та все ж, Путін популярний як ніхто з радянських і російських керівників за останні 58 років. Чому?
Розстріл парламенту в 1993 році, ганебні вибори 1996 року, програна перша й друга чеченська війна, що починалася, дефолт 1998 року, здавалося, вже добивали Росію. Влада не мала ані авторитету, ані сили. Вона не контролювала значну частину території країни. Провінційні президенти і губернатори почували себе цілком незалежними територіальними князями. Вони ще ритуально виражали лояльність центру, але у будь-який момент були готові заявити про самостійність. Не зважали на готову розсипатися країну і на світовій арені. Гармати в Європі не лише стріляли без дозволу Росії, але і явно готувалися до того, щоб при необхідності провести «пацифікацію» Кремля за югославським сценарієм.
В цей час прем'єром, а потім в.о. президента став нікому не відомий Володимир Путін - зовні непомітний вихідець з команди Собчака (репутаційний ризик), що працював в підпорядкуванні Павла Бородина (додатковий репутаційний ризик), фактично отримав головний пост в країні з рук єльцинської сім'ї (смертельний репутаційний ризик). Здавалося, у людини з таким послужним списком немає політичного майбутнього. Не пройшло й року, як Путін став безперечним лідером громадських симпатій і його рейтинг динамічно ріс практично до кінця президентства, та і зараз може служити предметом заздрості не лише будь-якого українського, але й усіх євро-американських політиків.
В чому секрет успіху?
По-перше, Путін завжди тримає слово і вимагає того ж від усіх, з ким працює. Така поведінка рідкість в політиці, тим більше - в російській. Але вже цим Путін назавжди переграв російських лібералів. Цинічна публічна брехня Гайдара, Чубайса, Нємцова і інших не лише збудила у населення ненависть до реформ, але зробила російські праві сили необираними. Точно так, як і сьогодні в українському суспільстві, в Росії кінця 90-х був громадський запит на політика, який виконуватиме хоч би частину своїх обіцянок. Народ сподівався і не вірив, що таке можливо. Путін довів - можна.
По-друге, Путін, безумовно, особисто порядна людина, що не зраджувала своїх колишніх покровителів, навіть тоді, коли вони ставали тягарем. Він підтримував знехтуваного Санкт-Петербургом Собчака. Він не розгорнув кампанію цькування Єльцина, який пішов, і його сім'ї (хоч це було б підтримано народом). Навіть злодійкуваті колишні високопоставлені чиновники єльцинської пори були викинуті з політики, пішли в маргінальну опозицію, але у в'язницю не відправилися, хоч і було за що.
Можна, звичайно, сказати, що злодій повинен сидіти у в'язниці і що, залишаючи на волі корупціонерів минулого режиму, Путін подає поганий приклад. Але, як мені представляється, в даному випадку ми маємо справу з вимушеною жертвою - відмова від справедливості обумовлена спробою закласти нову цивілізовану політичну традицію, в якій не прийнято топтати вчорашнього кумира. Путін створює політичну спадкоємність в той час, як до нього майже сто років нова влада повністю або частково заперечувала владу вчорашню, з якої сама ж виросла і тим підривала свою ж легітимність. Усі знали: піде Генсек або Президент і завтра буде викриття культу особи або безособовості.
По-третє, Путін поклав край безперервному «обнюхуванню» Конституції і законів, чим досі займається українська влада. Зрозумілі і прозорі правила гри - це наслідування букви закону, а не його загадкового духу. Сказано в законі, що не можна обиратися президентом три рази підряд, значить підряд і не буде.
По-четверте, Путін швидко вчиться і не соромиться визнавати і виправляти свої недоліки. Скута людина, що мнеться, з тихим голосом, що явно незатишно почував себе під об'єктивами телекамер, на очах перетворився на упевненого медіабійця, який по декілька годин спілкується з тисячами журналістів і при цьому виглядає більше ніж гідно.
По-п'яте, Путін не намагався заробити у західних друзів титули реформатора і демократа, а відновив авторитет Росії у світі, знову змусив її поважати, і позитивний ефект від цього відчули не лише олігархи, які знають, що їх капітали, навіть якщо вони знаходяться в західних банках, не можна просто узяти і конфіскувати, тому, що так захотілося президентові США. Але і мільйони простих громадян, за якими теж тепер стоїть наддержава, що не дає своїх в образу, не видає своїх чужим судам, захищає свого громадянина у будь-яких обставинах.
Можна писати і по-шосте, і по-сьоме, але головне: сучасна Росія - повністю дітище Путіна. Це він сформував досить ефективну управлінську вертикаль, контролюючу величезну країну, яка напередодні його приходу до влади тріщала по швах. Це він буквально насаджує в Росії демократичні традиції, мало не силою заганяючи еліту в декілька партій і примушуючи ці партії конкурувати між собою. Це він відновив зв'язок поколінь і гордість за історію рідної країни, без чого держава в принципі не може існувати. Це він запропонував народу і елітам зрозумілу програму розвитку і зумів консолідувати суспільство навколо своїх ідей.
Нарешті, увесь російський управлінський клас визнає лідерство лише однієї людини - Путіна. Він - становий хребет, фундамент російської влади, російський Ден Сяопін. Витягни Путіна - і країна знову дезорганізується, тому що будь-який інший політик для своїх колег – «такий самий як я» - гвинтик системи, і лише Путін цієї системи батько, лише за ним чиновники за замовчуванням визнають право на керівництво собою.
Тому на Путіна і вся критика Заходу спрямована: не потрібно конкурувати з Росією - збий Путіна, і вона сама повернеться до пізньоєльцинського стану. У цьому єдина, але дуже серйозна слабкість путінської системи. Незважаючи на усі путінські зусилля, вона доки не здатна працювати без Путіна, як самоналагоджувальний механізм. Занадто повільно міняється психологія правлячого класу, занадто повільно росте зміна, соціальні ліфти не працюють без втручання влади.
Проте Росія Путіна, з Путіним і завдяки Путіну все ж розвивається, працює на перспективу, а ось Україна без Путіна гниє і розсипається.
І це ще один привід подумати: якщо вже не виростили свого Путіна, так може варто приєднатися до тих, у кого Путін є. А то якось із завидною регулярністю українська незалежність закінчується руїною.
Ростислав Іщенко,
президент Центру системного аналізу і прогнозування
Джерело - versii.com