Суннітський фундаменталізм - помилковий вибір західного лібералізму
У нинішній політиці західних держав по відношенню до арабо-персидського світу є немало дивовижних моментів. Сьогодні, після декількох десятиліть (більш менш) прямої підтримки мілітаристських і авторитарних урядів, США та їхні союзники надають підтримку формуванню режимів, які, хоча і говорять про демократію, відчувають чималу тягу до звичайнісінького радикального ісламізму.
При цьому, навряд чи комусь невідомо, що затвердження духу демократії - це не миттєвий процес, який до того ж не може здійснюватися під зовнішнім тиском. Гіркий досвід минулого дозволив нам наочно в цьому переконатися. Крім того, не можна заперечувати, що західні уряди ніяк не чекали арабських революцій, які змели з карти режими, що йдуть коренями в епоху, коли найбільші гегемонічні ідеології намагалися привести своїх послідовників у світле майбутнє. Нарешті, складно знайти щось спільне (за винятком хіба що їхньої деспотичної суті) в режимах, які тримали в їжакових рукавицях народи Іраку, Тунісу, Єгипту і Лівії та досі утискують населення Алжіру, або ведуть справжню громадянську війну в Сирії.
Авторитарні режими без загрози для Заходу
Річ у тому, що нассеризм і панарабізм, яких протягом деякого часу дотримувалися більшість диктаторів арабського світу, дав осічку: пройшов вже занадто довгий термін для того, щоб усі ці різноманітні (теоретично - прогресивні і світські) групи в арабському світі були в змозі переступити через існуючі протиріччя (або навіть конфлікти) і відтворити аббасідський халіфат, якому сенс у минулому надавала одна лише релігійна умма. Підписаний в 1978 році в Кемп-Девиді сепаратний мир між Єгиптом та Ізраїлем зовсім не став каталізатором змін, а лише підтвердив стан речей: світський панарабізм - це утопія, а Федерація Арабських Республік виявилася мертвонародженою. Відтоді баасизм у Сирії та Іраку, Джамахірія в Лівії (за нею послідував оперетний панафриканізм) і алжірський соціалізм стали служити ширмою для часто корумпованих, іноді нафтоносних, але незмінно - авторитарних режимів, з якими Захід міг легко порозумітися і яких міг запросто обвести навколо пальця.
Як же тоді сприймати таку дивну зміну позиції Заходу по відношенню до режимів, до стабільності яких ми, здається, непогано пристосувалися? Перша можлива інтерпретація зводиться просто до все зростаючої нездатності вплинути на хід подій у багатополярному світі, в якому з'являються нові регіональні (або навіть міжнародні) гравці з протилежними інтересами. Один з безлічі симптомів (причому, далеко не останній!) цього безсилля полягає в значному скороченні можливостей для проведення дорогих зовнішніх військових операцій. Прозаїчні фінансові міркування, які поставили на коліна Римську імперію, зіграли не останню роль у виведенні американських військ з Іраку і Афганістану. Крім того, як нам відомо, лівійська авантюра французької і британської армії закінчилася б плачевно без логістичної підтримки США і фінансової допомоги Катару.
Підпорядкування мас - загальний задум Сунни і лібералізму?
Проте, хоча ці пояснення частково й мають під собою основу, самих по собі їх явно не вистачає. Складається враження, що, незважаючи на зростаючі обмеження, домінуючі на заході сили зробили вибір на користь підтримки суннітського ісламу в його найбільш жорсткій і ретроградній формі, яка виходить з Аравійського півострова. Така індульгенція вже сама по собі викликає питання, тому що по суті суперечить заявам про ісламістську загрозу і небезпеку, яку представляє «Аль-Каїда».
Треба бути по-дитячому наївним або, навпаки, повним пройдисвітом, щоб знайти хоч якісь істотні відмінності між режимом, який хочуть встановити афганські таліби, і ідеями Партії відродження в Тунісі або «Братів-мусульман» в Єгипті та Лівії. Незалежно від їхніх успіхів на виборах, ці радикальні сили релігійного толку ставлять в основу послану зверху істину (іслам), якій слід підкорятися буквально і беззаперечно, і підносять шаріат як засіб регуляції суспільства з колективної та індивідуальної точок зору. Крім того, цілком імовірно, що озвучувані тут і там зміни цього іманентного ісламського принципу є тактичними кроками і проявами передвиборчого опортунізму, а не ознакою прагнення до якої-небудь поміркованості.
Таким чином, апріорі нам варто було б чекати лютого ідеологічного протистояння між подібним відчужуючим прочитанням ісламу і домінуючою зараз на заході ліберальною думкою, як це було за часів більшовизму. Проте, насправді нічого подібного не відбувається: тертя з суннітським радикалізмом виникають лише там, де цього вимагають геостратегічні інтереси, як, наприклад, це було в Афганістані. В той же час, ми своїми очима бачили (не так давно в Іраку, а сьогодні в Сирії і Тунісі), як Захід якщо й не відкрито підтримує, то вже точно дозволяє вільно діяти навіть найрадикальнішим салафітським або ваххабітським рухам.
Ліберали та ісламісти схожі на ярмаркових шахраїв
Як мені здається, подібна толерантність домінуючих зараз ліберальних сил пояснюється в першу чергу тим, що вони забули (або ж зневажають) принципи політичної філософії, що колись породила їх. Негласний пакт з суннітським радикалізмом посилається на більш-менш підтверджену думку про те, що контроль над масами може бути метою деякого ліберально-ісламського кондомініума. Два можливі види дії на населення у рамках цього кондомініума (жорсткий розділ сфер впливу і контроль над суспільством за допомогою обопільної демонізації або ж формування деякого загального Сходу, де лібералізм править тілами і гаманцями, а іслам - умами і душами) в цілому не міняють суті справи.
Врешті-решт, хіба формування справжніх теократій, подібних тим, що ми бачимо в Персидській затоці, коли-небудь заважало бізнесу? Це безпосередньо стосується християнських США і Європи, яка бореться з «паранджизацією» умів у ісламських громадах і в усьому суспільстві в цілому. Кого, наприклад, хоч якось хвилюють масові закупівлі Катару, Саудівської Аравії або Кувейту у Франції? Точно не лібералів і навіть не соціалістів і не «зелених», які захопилися культурним релятивізмом. Занепокоєння проявляють лише консервативні і, в першу чергу, ультраправі сили, яких подібний розвиток подій підштовхує до все більшої радикалізації. Коротше кажучи, така схема припускає появу нового (ділового) дворянства з новим (мусульманським) духовенством біля керма системи домінування на шкоду третім (передусім європейським) країнам і народам, які за своєю суттю не приймають ані тих, ані інших.
Інші види ісламу можливі... і бажані
Існує думка, що такий вибір (усвідомлений чи ні) виявився далеко не найкращим, і що у Заходу значно більше спільного з шиїзмом. З цієї точки зору уготована Ірану доля виглядає не лише несправедливою, але й помилковою. Зрозуміло, не можна не враховувати постійні провокації Ахмадінежада або у своїй основі консервативну концепцію, якої дотримуються більшість нинішніх керівників країни. Проте, зупинятися на цьому було б безглуздо. Річ у тому, що, хоча Іран явно не демократичніший за інші мусульманські теократії (про це свідчать сумні результати у сфері свободи преси), менш демократичним його теж не назвати. При цьому, Тегеран хоч би проявляє більше уваги до долі своїх немусульманських меншин: 20 000 ассиро-халдейців, 200 000 вірмен, 40 000 зороастрійців і навіть 20 000 євреїв країни мають своїх представників у парламенті і користуються справжньою культурною свободою. Подібна ситуація може здатися утопією в більшості інших мусульманських країн, навіть нійбільш «просунутих», до яких, наприклад, відноситься Туреччина. Хоча репресії проти бахаї в Ірані, безперечно, гідні засудження, не можна не здивуватися контрасту з тією ж Туреччиною, коли дізнаєшся, що Іранський уряд вніс декілька вірменських історичних пам'ятників у список культурної спадщини ЮНЕСКО і навіть за свій рахунок переніс і відреставрував один з них, який знаходився під загрозою затоплення.
Що стосується неприкрито антисемітської позиції президента Ахмадінежада, вона, незважаючи на всю свою невибачність, пояснюється не реальним прагненням до конфлікту, а бажанням використати палестино-ізраїльське протистояння і підняти свій престиж в очах арабських народів, які, як передбачається, шукають собі регіонального захисника. Крім того, не можна не відзначити, що нинішній президент Ірану далеко не вічний, і що він зовсім не користується одноголосною підтримкою в країні. Взагалі, у реального політичного ісламу мало спільного із справжньою природою шиїзму. Як би то не було, в цих умовах зусилля Ірану по створенню ядерної зброї треба сприймати швидше як (схожу на французьку) систему стримування перед обличчям справжньої зовнішньої загрози, а не реальну небезпеку для Ізраїлю чи Заходу.
Шиїзм - теологія опору?
Проте, давайте відійдемо від Ірану, прозаїчних політичних позицій і навіть чисто релігійних аспектів: треба чітко розуміти, що шиїзм - це дисидентський рух, який дозволив критичній думці вижити в гегемонічній Сунні. Адже не випадковим є той факт, що в процесі ісламізації народи з древньою і сталою культурою робили вибір на користь шиїзму: іранці, вірмени, які стали алавітами, і греки або ж алавіти в Сирії. Річ у тому, що, як нещодавно нагадав визнаний експерт з Близького Сходу Антуан Сфейр (Antoine Sfeir) під час конференції у вірменському центрі, - там, де Сунна вимагає сліпого підпорядкування незмінній продиктованій Всевишнім книзі, сунніти допускають грунтоване на розумі тлумачення (калам) і виступають за куди більш західну концепцію правосуддя, ніж їхні побратими-сунніти.
Таким чином, незважаючи на зовнішній вигляд, характер нинішньої іранської влади та її поведінку, всім тим, хто виступає за емансипацію мусульман і розвиток світського товариства в ісламських країнах, варто швидше підтримати шиїтів, а не суннітських фундаменталістів, які сьогодні знаходяться у владі на Аравійському півострові, а завтра, можливо, затвердяться в усьому Магрибі і Машрику. Європейській і західній думці буде набагато простіше порозумітися саме з першими, а не з другими. Залишається лише зрозуміти, чи дійсно людська емансипація і гуманістичний розвиток суспільства близькосхідних і навіть європейських країн лягли в основу ультраліберального проекту, що реалізовується зараз. Поки, з урахуванням усіх попередніх міркувань, із цього приводу існують найсерйозніші сумніви.
Лоран Лейлекян