Янукович у Москві: ризики та ставки Києва в зовнішній політиці
На зустрічі з новообраним російським президентом Володимиром Путіним у понеділок 19 березня український президент Віктор Янукович не домігся яких-небудь відчутних результатів. У ЗМІ лише просочилася інформація про неясні перспективи врегулювання «сирної кризи», а також про те, що Україна не увійде до рихлої структури ЄврАзЕС і, виходить, у більш визначену, міцну структуру Митного союзу. Євразійський союз - як деяка глобальна основа для інтеграції на пострадянському просторі - залишився взагалі за дужками переговорів. Тим часом, український прем'єр-міністр Микола Азаров подякував польському президенту Броніславу Комаровскому за «допомогу в євроінтеграції» і узгодженні тексту Угоди про асоціацію України і Євросоюзу. Таким чином, українська сторона продовжила політику ігнорування запропонованих Росією форматів інтеграції в обмін на неясні перспективи зближення з ЄС.
В цілому ситуація була зрозумілою ще в грудні 2011 року, коли Україна готувалася підписати цю Угоду, не зважаючи на думку Росії і покладаючись на деяку фінансову і дипломатичну допомогу Європи в «газовому питанні». Європа, звичайно, документ не підписала, гарантій допомоги не надала, а лише посилила натиск на українську владу у рамках критики ув'язнення Юлії Тимошенко. Більше того, Угода досі використовується європейцями як «морквина» для відвернення уваги України від східного вектору своєї політики. Українці, врешті-решт, зрозуміли безрезультативність переговорів щодо негайного підписання Угоди, що виразилося в статті міністра закордонних справ Костянтина Грищенка (до речі, затятого «європофіла»). У статті міністр чітко позначив, що країна не чекає інтеграції в Європу найближчим часом, але готова сама відбудовувати європейські умови життя у себе вдома. Простіше кажучи, Україна погоджується на відстрочення євроінтеграції з умовою надання гарантій такої для себе. Фактично українська еліта відмовилася від однієї ілюзії в обмін на іншу - очікування єврочленства в майбутньому.
Інша частина київської бюрократії на чолі з прем'єром Азаровим не погодилася з такою постановкою питання і продовжила наполегливі спроби підписати-таки Угоду до жовтневих виборів у Раду. Отримавши деякі примарні гарантії від Варшави (які не підкріплені думкою основних європейських гравців - Франції і Німеччини), Київ вирішив вибрати жорсткішу лінію поведінки на переговорах у Москві. Це нагадує позицію більшовицького наркома закордонних справ Льва Троцького на переговорах з «центральними державами» - «ні миру, ні війни». Тобто не інтегруємося, але не оголошуємо повномасштабну торгову, політичну, дипломатичну і ідеологічну війну.
А війна торгова фактично в односторонньому порядку вже йде. Російська сторона виразно показує, що готова застосувати щодо Києва суворі санкції відповідно до того, що Україна вже не є союзником Москви. І на її кордонах закономірно виростуть «пограничні стовпи» нового Митного союзу. З усіма витікаючими звідси наслідками. Поки це відбилося тільки на бойкоті українських сирів одночасно Росією і Білорусією. Проте незабаром можуть піддатися ревізії численні спільні проекти в області військово-промислового комплексу (намічені контракти на купівлю українських верфів, модернізацію військових суднів, розвиток авіабудівної кооперації і запуск у серію літака Ан-70), ядерної енергетики (добудова блоків Хмельницької АЕС), деякі кооперативні проекти в агропромисловому і інших індустріальних секторах. Крім того, підніматимуться мита на всі види українського експорту в Росію (добре хоч, що продукцію агропрома можна замінити експортом з Білорусії і інших країн). Для української ж економіки і влади В.Януковича, яка стоїть перед загрозою дефолту, цей удар може стати роковим.
Київ розцінює цю політику як спробу тиску. У спорі значну роль грають особисті неприязні стосунки між Віктором Януковичем і Володимиром Путіним. Тут кожен не хоче втрачати обличчя і «прогинатися» під іншого. У результаті ситуація веде до повномасштабної кризи. Російська сторона, відчувши ефективність своєї політики по відношенню до Білорусії, не хоче міняти підходів, тим більше, що примарні обіцянки Києва її вже не влаштовують. Тут думають так - або союзники і торгові партнери, або держави по різні сторони митної завіси. Україна вже провалила в 2004-2005 роках спробу створити Єдиний економічний простір. Другого шансу провалити проект Митного союзу Путін їй не дасть.
Окремим вантажем висять «газові» переговори. Нових контрактів на постачання і транзит газу немає. Старі не влаштовують Київ через високі ціни. Київ вимушений збільшувати тарифне навантаження на свій бізнес і населення, що призводить до послаблення владних позицій Януковича перед виборами. Проте Київ готовий стояти до кінця - днями Верховна Рада України ухвалила закон, за якому український паливний монополіст «Нафтогаз» буде розділений на декілька компаній, згідно з домовленостями з Європою, які уклала ще Юлія Тимошенко в 2009 році після чергової газової кризи. Проте закон знову ж таки забороняє приватизовувати газотранспортну систему(ГТС) країни. Це означає, що Київ зробив ставку на модернізацію свого «національного багатства» силами лише європейських і американських компаній. Як і раніше, Київ живе міфом про те, що «закордон нам допоможе».
Викликає великі сумніви, що українці зможуть притягнути європейців до модернізації ГТС. По-перше, Київ старанно намагається завищити ціну її модернізації, постійно піднімаючи цю вартість на декілька мільярдів доларів (зараз йдеться приблизно про 20 млрд.). Європейські, та й американські компанії напередодні другої хвилі кризи не захочуть сильно витрачатися на дряхлу ГТС. Більше того, вони не захочуть через це псувати стосунки зі своїм партнером – «Газпромом». Сторонам все-таки належить знову повернутися до багатосторонньої формули створення міжнародного газотранспортного консорціуму.
Є ще один - військово-політичний - аспект підсумків зовнішньої політики Януковича за останні 2 роки. З урахуванням нагнітання істерії в стосунках з Росією варто чекати нарощування у відповідь діалогу з НАТО. Москва минулого літа дала однозначно зрозуміти, що їй не подобаються підкилимові ігри Януковича з натовцями. Проте Київ і не думав вибачатися або згортати діалог. Навпаки, питання НАТО, його залучення до співпраці зі Збройними силами України і її правоохоронними органами під час Євро-2012 буде розмінною монетою на переговорах, відповіддю Януковича на російський газ і ембарго сиру.
Проте така політика взаємних претензій і тиску не має позитивного варіанту розвитку. З одного боку, Москва нічого не виграє, якщо зробить з Києва другий Тбілісі. З іншого боку, Київ нічого не виграє, якщо посвариться з найбільшим торговим і політичним партнером. І якщо раніше ключову роль в діалозі Москва-Київ грала перша, то тепер Київ повинен перехопити ініціативу і запропонувати свій варіант інтеграції. Причому розумно знову повернутися до успішних прикладів діалогу - просування конкретних інтеграційних проектів «за галузями» - у військовій, енергетичній, атомній, агропромисловій і інших сферах.
З Путіним можна домовитися як з бізнесменом. Але його не треба намагатися обдурити - отримати російські гроші (на ту ж модернізацію ГТС, залишивши Росію без можливості управління своїми новими активами). Адже фактично і переговори з МС, і переговори з Євросоюзом - це спроба продати частину українських активів і передати частину суверенітету. Це поширена світова практика. У Сучасному світі справжній суверенітет мають лише декілька країн. Суверенітет інших розмитий. І якщо Росія пропонує вигідніші і реальніші умови, то чому б на них не погодитися, тим більше що Київ завжди може виторгувати собі особливі гарантії особистої і бізнесової безпеки.
Звичайно, київська еліта ще довго хворітиме (як і за Ющенка) на євроінтеграційні ілюзії. Європа тепер більше зосереджена на своїх проблемах. Пора б українським дипломатам припинити живитися ілюзіями і перейти до жорсткішої політики. Наприклад, змінити формат діалогу з ЄС. Якщо зараз Київ вислуховує Брюссель і намагається, як школяр, що проштрафився, виправити свої помарки, то можливо слід було б зосередитися на пред'явленні конкретних вимог щодо термінів, етапів євроінтеграції, захисту українських національних інтересів у рамках зближення з європейською економікою. Зараз же зусилля дипломатів витрачаються в основному на виправдання підсумків процесу над Тимошенко і тому подібне.
У такому форматі Україна ризикує опинитися в «сірій зоні», затиснута між Митним і Європейським союзами.
Олег Горбунов,
політичний оглядач
Джерело - http://politcom.ru/13520.html