Законопроект "Про засади державної мовної політики" покликаний запобігти громадянському конфлікту в Україні
Сфери використання регіональних мов або мов меншин фактично знищені і це одна з головних причин поширення нетолерантності та ксенофобії в Україні (офіційна статистика для мислячих людей).
За даними перепису 2001 року біля 15 мільйонів громадян України (біля 30%) зазначили своєю рідною мовою іншу крім української (з них 14 мільйонів 273 тисячі – російську) . Ці громадяни 21 рік тому назад створювали українську державу, голосували за її незалежність, працюють і розвивають її інституції, платять податки і служать у війську, але були обмануті владою і позбавлені права на використання рідних регіональних мов в провідних сферах суспільного життя (можливість розмовляти на кухні до них не стосується).
Перебуваючи під тиском міжнародної спільноти і йдучи за вимогами громадян 2003 році Україна ратифікувала Європейську хартію регіональних мов або мов меншин (ЄХРМММ) та прийняла Закон України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин", який набув чинності з 1-го січня 2006 року. Білоруська, болгарська, гагаузька, грецька, мова єврейської спільноти, кримськотатарська, молдавська, німецька, польська, російська, румунська, словацька та угорська мови стали регіональними мовами або мовами меншин в Україні. Ці мови за даними перепису є рідними для 30% громадян України (біля 15 мільйонів осіб),
Відповідно до ст. 15 Хартії країна, яка ратифікувала її, зобов'язана подати Доповідь про стан виконання Хартії Генеральному секретарю Ради Європи через рік після ратифікації, а наступні – кожні 3 роки.
У 2007 році Україна подала Державний звіт, а громадські організації – Перший Громадський Звіт щодо виконання Хартії.
7 липня 2010 року Комітет Міністрів Ради Європи за результатами розгляду Державного та Громадського звітів затвердив Доповідь Комітету експертів та прийняв Рекомендації для України щодо виконання Хартії. В Доповіді та Рекомендаціях Рада Європи констатувала порушення прав людини в Україні на використання рідної регіональної мови або мови меншини практично в усіх сферах суспільного життя України.
За 4 роки, що минули від подачі Першої державної періодичної Доповіді щодо виконання положень Хартії та майже 1,5 роки – з отримання рекомендацій від Комітету Міністрів Ради Європи, а Україна досі не врахувала зауваження викладені в Доповіді Комітету експертів ЄХРМММ та Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи та навіть не оприлюднила їх.
За 8 років, що минули від ратифікації текст Закону України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" не був навіть офіційно виданий окремою брошурою і не розповсюджений серед представників мовних груп і національних меншин України. Положення хартії практично не функціонують в нашій країні та залишаються ігнорованими органами державної влади.
Саме тому ВГО "Правозахисний громадський рух "Російськомовна Україна" та ВГО "Правозахисна організація "Спільна Мета", об'єднавши свої зусилля з представниками 36 національних меншин України та мовних спільнот, підготували ДРУГИЙ ПЕРІОДИЧНИЙ ГРОМАДСЬКИЙ ЗВІТ ЩОДО ВИКОНАННЯ В УКРАЇНІ ПОЛОЖЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ХАРТІЇ РЕГІОНАЛЬНИХ МОВ АБО МОВ МЕНШИН.
В Звіті, який готувався понад рік, подається повна картина мовної ситуації в Україні, аналізуються причини та наслідки, наводиться унікальна статистична інформація, яка повністю отримана з офіційних джерел.
Так, у Звіті відзначається, що в Україні до цього часу не визначено території використання кожної з тринадцяти регіональних мов і не закріплено законодавчий порядок такого визначення, що робить неможливим реальний їх захист. Регіональні мови або мови меншин в Україні навіть не згадуються в понад 80 процесуальних кодексах й законах України, тисячах підзаконних актів (указах, постановах, розпорядженнях, тощо).
В сфері освіти можна констатувати практично повне ігнорування державою зауважень Ради Європи щодо виконання положень ЄХРМММ.
Станом на кінець 2010 року в дошкільних навчальних закладах України виховувалося 1 272 745 дитини, з них: українською мовою – 1 093 332 (або 85,9%), російською – 171 713 (13,5%); 0,6% дітей виховувалися іншими мовами.
Жодної дитини не виховувалося регіональними мовами або мовами меншин в Вінницькій (5,2% населення визнали рідним регіональні мови або мови меншин), Волинській (2,7%), Житомирській (7%), Івано-Франківській (2,2%), Рівненській (3%), Тернопільській (1,7%), Черкаській областях (6,7%), м. Києві (27,9%). Від кількох десятків до кількох сотень дітей виховувалися рідними регіональними мовами або мовами меншин в Закарпатській (19%), Київській (7,7%), Кіровоградській (11,1%), Полтавській (10%), Сумській (16,7%), Хмельницькій (4,8%), Чернігівській (11%) областях.
Загалом в Україні лише 14,1% дітей виховуються в дошкільних навчальних закладах рідними регіональними мовами або мовами меншин, що складає менше половини від загальної кількості дітей, які належать до цих мовних груп. Разом з тим, за висновками вчених, якщо дитина виховується не рідною мовою та піддається насильницькому переміщенню в іншу мовну групу, її інтелектуальний потенціал знижується на 20-60%.
Якщо у 1989-1990 навчальному році в Україні нараховувалося 4812 шкіл, де регіональні мови або мови меншин були мовами навчання (4 633 – російською), то на початок 2010/2011 року їх залишилося 1323. З 1990 року число шкіл з російською мовою навчання зменшилося на 3 484 на користь україномовних і змішаних шкіл та складає 1149 школу. Тобто, скорочення склало понад 65%, а кількість учнів в них зменшилася майже в 7 разів, у зв'язку з переведенням таких шкіл на дво-, тримовне навчання. Щорічно свій статус шкіл із викладанням регіональними мовами або мовами меншин втрачають в середньому 174 школи.
У 15 західних і центральних областях України працює всього лише 15 російськомовних шкіл, що складає лише 0,1% від їхньої загальної кількості в регіоні. У Вінницькій, Волинській, Івано-Франківській, Тернопільській, Рівненській, Чернігівській та Київській областях, у яких мешкає понад 200 тисяч російськомовних громадян (за даними перепису 2001 року), немає жодної школи з російською мовою навчання. В Хмельницькій, Черкаській, Житомирській та Чернівецькій областях – здійснюють навчальний процес російською мовою лише по одній школі. У Полтавській області на східній Україні, 10% населення якої назвали російську мову рідною, залишилася лише 1 школа з викладанням цією мовою".
Разом з тим, в Україні є значний суспільний попит на навчання регіональними мовами або мовами меншин. Навчальні заклади з викладанням регіональними мовами або мовами меншин переповнені. Так, школи з російською та молдовською мовами навчання в середньому майже на 300% більш наповнені ніж україномовні, а з кримськотатарською – на 150%. При цьому треба врахувати той факт, що за останніх 10 років держава не побудувала жодної нової школи з регіональними мовами навчання або мовами меншин (крім кримськотатарських).
В приватних закладах освіти, де мова навчання в більшій мірі залежить від суспільного попиту та бажання батьків, українською мовою навчання здійснювалося в 8953 навчальних закладах (47,07%), російською – 9769 (51,36%).
З 812 закритих в період з 2003 по 2010 роки в Україні шкіл 463 були школами з викладанням регіональними мовами або мовами меншин (445 – російською, 12 – румунською, 3 -угорською, 3 – молдовською) .
Таким чином понад 57% з усіх ліквідованих шкіл – це були школи з викладанням регіональними мовами або мовами меншин України. Це при тому, що їх залишилося лише 6,96% від загальної кількості. Школи з викладанням регіональним мовами або мовами меншин в Україні закриваються в 14! разів частіше й інтенсивніше, ніж україномовні.
До того ж, кількість учнів за період з 2003 по 2010 рік, які навчалися російською мовою зменшилася на 708525 (-50,82%) та становила 16,6% (у 2003 – 23,9%); румунською – на 8605 (-31,32%), становила 0,5% (у 2003 – 0,5%); угорською – на 5103 (-25,23%), становила 0,4% (у 2003 – 0,3%); молдовською – на 2631 (-40,43%), становила 0,1% (у 2003 – 0,1%); кримськотатарською – на 546, становила 0,1% (у 2003 – 0,1%) ; тощо.
Професійно-технічна та вища освіта України також залишається сферою жорсткої дискримінації носіїв регіональних мов або мов меншин.
У 2010/2011 навчальному році порівняно з 2003/2004 збільшилася кількість професійно-технічних навчальних закладів з навчанням українською мовою (на 77) та становила 84,5% від загальної кількості (у 2003/2004 навчальному році – 69,4%). Таке збільшення відбулося передусім за рахунок зменшення кількості професійно-технічних навчальних закладів з навчанням російською мовою (на 80, або 60,57%), становила 4,0 % (у 2003/2004 – 12,1 %) . При цьому кількість учнів, які навчаються українською мовою, збільшилась на 2688 та становила 86,1 % від загальної кількості учнів (у 2003-2004 навчальному році – 67,0 %), а – російською мовою, зменшилась на 70677 (або на 81,52%) та становила 4,2 % від загальної кількості учнів (у 2003/2004 навчальному році – 17,6 %).
Згідно зі статистичними даними у 2010/2011 навчальному році порівняно з 2003/2004 кількість студентів вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації, які навчаються українською мовою, становить 166 393 осіб, або 90,7 % від загальної кількості студентів (у 2003/2004 – 83,4%); російською – зменшилася на 65 109 та становить 9,2% від загальної кількості студентів (у 2003/2004 – 16,6 %) . Кількість студентів вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації, які навчаються російською мовою, тільки за цих 7 років зменшилась на 172 498 (або на 44,21%) та становить 10,2 % від загальної кількості студентів (у 2003/2004 – 21,2 %). Майже усі провідні вищі навчальні заклади України (та усі у м. Києві) не ведуть викладання регіональними мовами або мовами меншин...
Щодо надання адміністративних послуг та діяльності органів влади регіональними мовами або мовами меншин ситуація в Україні погіршилася. На сьогодні, на практиці, не реалізовуються не тільки норми Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, але й навіть положення Закону України "Про мови в Українській РСР". Робота державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, надання відповіді на громадські звернення здійснюються переважно державною мовою. Фіксуються порушення права людини на національні прізвище, ім'я, по-батькові, виконані відповідно до вимог звучання їх рідної регіональної мови або мови меншини. В порушення норм Указу Президента нормативно-правові акти не публікуються у перекладі на російську мову.
В сфері телебачення і радіомовлення не вжито жодних заходів з метою сприяння використання та захисту регіональних мов або мов меншин. На законодавчому рівні до цих пір не визначено мінімальної обов'язкової квоти мовлення регіональних мов та мов меншин для загальнонаціонального мовлення. Використання регіональних мов або мов меншин в період з 2004 по 2011 роки скоротилася: у радіомовленні – щонайменше на 50% (до 7-10% від загального мовлення); на телебаченні – на 25% (до 5-8%).
Регіональні мови або мови меншин дискриміновані в сфері економічної політики, заборонені рішеннями органів державної влади до використання у рекламі, на транспорті, а з 2011 року – в роботі комерційних підприємств і їх взаємодії з органами Державної податкової служби (подачі звітності).
Наразі залишаються ігнорованими права та дискримінованими понад 15 мільйонів громадян України, для яких рідними мовами є регіональні мови або мови меншин в більшості сфер суспільного життя. Така ситуація є не лише грубим і системним порушення зобов'язань України перед Радою Європи, що загрожує Україні санкціями з боку цієї міжнародної організації, але й загрожує стабільності українського суспільства й держави; є причиною постійних соціальних конфліктів за мовною та етнічною ознакою, з не прогнозованими політичними наслідками".
Громадський Звіт вже направлено до Ради Європи та провідних міжнародних організацій, органів державної влади України. З повним текстом Громадського Звіту можна ознайомитися за адресою – http://www.r-u.org.ua/analit/-/4150-news.html.
Тим часом за даними Інституту соціології Національної академії наук України рівень толерантності, з 1994 по 2010 роки в Україні стосовно росіян знизився у 2 рази (з 80% до 45%), євреїв – в 3 рази (з 33% до 11%), кримських татар – у 2 рази (з 9% до 4%), ромів – у 5 разів (з 11% до 2%) . Разом із тим відповідно до інформації громадських організацій кількість лише зафіксованих проявів ксенофобії зростає. Так, за підсумками 2009 року таких випадків зафіксовано не менше 35-40, 2010 року – 70, 2011-го – близько 100.
За даними дослідження 2011 року "Research & Branding Group" про читання в Україні, для майже 30% населення України мова видання є важливим фактором визначення щодо його прочитання. З них: для 48,9% респондентів українська мова може стати причиною відмови від прочитання книги; 35,2% – російська; 10,9% – інші.
Максимально виважений проект Закону України "Про засади державної мовної політики" N9073 від 26.08.2011 народних депутатів України якраз і покликаний запобігти виникненню громадянських конфліктів на мовному ґрунті. І кожна відповідальна людина, яка ЧИТАЛА його норми це розуміє. Законопроект відповідає законодавству України, міжнародним зобов'язанням; конституційність його принципів підтверджено Рішенням Конституційного суду щодо регіональних мов або мов меншин та Венеціанської комісії, і, тому, висловлювання деяких "професійних" захисників мови в Україні виглядають не тільки недоречними й антинауковими, але й антиправовими.
Демократична держава створена заради забезпечення потреб ЛЮДИНИ, а не навпаки. Тому ЛЮДИНА має визначати на якій мові їй спілкуватися з державою, а держава НЕ МАЄ права нав'язувати мову (а лише заохочувати).
Тому, для тих, хто не дочитав законопроект, пояснюю, що ним гарантується державний статус української мови та використання її у всіх сферах суспільного життя.
Разом з тим забезпечуються РІВНІ ПРАВА для УСІХ громадян України в можливості використання мов на регіональному грунті. На ДЕРЖАВНОМУ РІВНІ МОВА ОДНА – УКРАЇНСЬКА.
Той, хто виступає проти цього законопроекту слідує тоталітарним традиціям нашого минулого, ВИСТУПАЄ ПРОТИ ПРАВ ЛЮДИНИ І РІВНОСТІ українських ГРОМАДЯН, здійснює замах на конституційний лад та соціальний мир в нашій країні.
Безумовно, до законопроекту є резонні й аргументовані зауваження, що будуть враховані при підготовці законопроекту до другого читання. Але для того щоб побудувати сильну і процвітаючу Україну нам усім треба навчитися фахового аргументованого діалогу, без ярликів і стереотипів, на ґрунті демократії і прав людини, толерантності та взаємоповаги.
Саме за таким діалогом майбутнє, без нього – прірва – схаменіться люди добрі, бо лихо нам буде.