Як війна на Сході розстріляла українську журналістику
Ця війна попросту вбила, розстріляла українську журналістику. Путінська пропагандистська машина переплавила російські ЗМІ в суцільні «Звістки Росії». «Новоросія» має свої «Звістки Новоросії». З болем мушу визнати, що українська журналістика поступово перетворюється на аналогічні «Звістки України».
Ворог перемагає тоді, коли його починають копіювати та дзеркально відображати. Ми вже почали. Самі того не помічаючи, ми добровільно погоджуємося на часткову втрату свободи слова. Крок вліво, крок вправо від загальноприйнятого тренда - і ти вже ворог народу. Буквально рік тому ми могли вільно обговорювати, вільно висловлюватися по всіх приводах. Зрештою, вільно думати. А тепер кожен, хто хоче висловитися з приводу, мимоволі робить поправку на те, як це буде виглядати з боку, і чи збігаються твої судження з уявною більшістю, яка тоталітарно кружляє над усіма нами. Ми по сантиметрові сповзаємо в російську матрицю, тому що замість дискусії різних поглядів ми отримуємо лайку кровних ворогів, а націонал-люмпени до кожного інакомислячого мають забійний аргумент: «Чому ти ще не на фронті?». Всі на всіх кидаються зі злістю, з піною біля рота, з наліпками. Ми всередині країни розв'язали війну всіх проти всіх, засновану на неповазі, запереченні іншої точки зору. І це - не про Росію. Це - про нас нинішніх.
Нещодавно я почав ділити колег-журналістів на дві категорії. Перша - «Укроп», і вони слова «давайте про це поговоримо» замінили на «слава Україні». Вони б чудово вписалися в атмосферу ОРТ. Друга категорія - справжні журналісти, які ними залишилися, незважаючи ні на що, і вони продовжують працювати на вістрі, не втратили свою критичність і змушують людей думати.
Так ось, що робити з правдою?
Це питання стоїть перед всією українською журналістикою. Що робити з правдою, яка незручна, неприємна, колюча, іноді розгромна? Що робити з правдою, яку важко спростовувати і з якою невигідно сперечатися?
Українська журналістика була основним критерієм відмінності України від Росії. Але тепер вона загнулася на простому питанні: що робити з правдою, яка робить війну не тільки пафосно-героїчною, але й реальною, беззмістовною, важкою, без прикрас, з людськими слабкостями і спрагою піару, з бездарністю владної верхівки, з острахом критикувати державу, з полохливою осторогою на «думку більшості».
Журналістика як вільна професія померла тої самої миті, коли вона почала накладати негласні табу на деякі теми й проблеми. Справа навіть не в цих табу, а в боязні піднімати незручні теми в незручний час. Більш вигідно і зрозуміліше перетворитися на «синьо-жовту кисельовщину» і з мікроскопом полювати на кожного, хто в публічну сферу витягує незручні теми. Це дуже по-московськи, бо Путін теж вважає, що критика робить його країну слабше і оголює її вразливі місця.
А я так не вважаю. Здоровою є та країна, яка вміє реагувати на демотиватори, на негативи про себе. Тут, вибачте, ми стаємо майже Росією. Паніка та істерика трапляються з колегами-журналістами, коли їм доводиться вибирати між правдою, яка за собою тягне осуд, і умовчанням, яке полегшує життя. Наша професія зараз проходить саму драматичну фазу свого зростання, і я хотів би вірити в краще. Але коли я чую прямі заклики колег НЕ піднімати ті чи інші проблеми (які є правдою), НЕ писати правду про негативні явища на війні, НЕ давати слово людям, які протестують проти війни «до останнього українця», я повільно починаю бачити тінь триколора над українською журналістикою.
Багацько моїх колег вважають, що критика армійського керівництва підриває патріотичний дух народу. А я кажу, що ніхто краще не підірвав патріотичний дух народу, як сама держава своїми безглуздими і відверто злочинними діями або бездіяльністю за останній рік.
Тут завальне питання: що робити з правдою, яка підриває патріотичний дух народу? Я б інакше сформулював: чи може правда бути шкідливою? Скажу прямо. Це ж якими треба бути слабкими, цинічними лицемірами, щоб після Революції Переваги боятися правди у всіх її проявах!
Українська журналістика, боюся наврочити, вибирає шлях російської. Замовчувати, приховувати, делікатно обходити своєю увагою контртрендові прояви, відсікати «сучки й задирки», шліфувати інформаційний простір в кращих традиціях «великодержавного агітпропу», щоб не дай бог ворог не радів. Це ознака слабкості. Це непрофесійно. Зрештою, це нечесно.
Ще вчора, коли «Айдар» звільняв місто Щастя і затримував сепаратистського мера Луганська, журналісти співали «алілуйя». А сьогодні, коли ті ж герої палять шини біля Адміністрації свого головнокомандуючого, ті ж журналісти називають «айдарівців» запроданцями Кремля та ретельно приглушують будь-які згадки про інцидент на Банковій. Мені огидно. А вам?
У липні минулого року відбулася перша ротація наших хлопців, які повернулися з передової. Їх, справжніх героїв, везли, як худобу, в вагонах, подовгу тримали на транзитних станціях в глибоких степах. Журналісти робили зворушливі сюжети про те, як героїв зустрічали з квітами, сльозами й малими діточками, але коли бійці розповідали про скотське ставлення з боку командування, ці синхрони чомусь не потрапляли на екран. Не знаю, яким дивом мені вдалося запросити трьох солдатів-добровольців до студії, щоб вони розповіли просту людську правду про війну. Про те, що їм не дали ані зброї, ані амуніції, що вони пили воду з озера ... Це була правда, вони праві. На наступний день колеги-журналісти мене звинуватили у підриві бойового духу. Я чув версію, ніби це були переодягнені актори театру. Минуло кілька місяців, і ці самі колеги-журналісти вже пишуть гнівні статті про те, що, дійсно, держава недопрацьовує в цьому питанні. І їм досі не огидно.
Ще влітку я запросив до студії матерів, які просили повернути їхніх виснажених синів хоча б на тимчасовий відпочинок. Матері розповіли про всі дурниці, які їх синам доводиться бачити на фронті. На наступний день деякі «криві» колеги-журналісти почали волати, що це технологія Медведчука, і це підсадні матері. А це були ті ж матері, які під час Революції цілий тиждень вночі носили їжу на вулицю Рубчака, де активісти тримали в облозі місцевих «беркутят», щоб ті не виїжджали до Києва. Жінки дзвонили мені і плакали від безсилля.
Дівчатка-журналістки зараз буквально б'ються за редакційне завдання - робити репортаж з чергових поховань чергового героя. Це стало дуже модно і навіть престижно серед журналістів - робити такі репортажі, які наганяють сльозу. Деякі телеканали навіть роблять цілі міні-проекти спогадів про Небесну сотню, які розривають душу. Це класно, це рейтингово. Але ніхто з моїх колег-журналістів не поїхав на поховання 19-річного контрактника, який загинув на полігоні під час перезаряджання зброї. А там теж є згорьована мати, посивілий батько.
Правда також в тому, що нерідкі смерті й каліцтва «на рівному місці»: через пиятику, недбалу безпечність, неготовість служити, власну дурість. Солдати всі це знають, волонтери теж, але журналісти відмовляються про це говорити вголос. Два тижні тому я ретельно підняв проблему алкоголю в АТО. Я пропонував своїм колегам-журналістам продовжити цю тему. Відмовилися. Сказали: ми - патріоти, ми не будемо про це писати. Виходить, патріотизм полягає в тому, щоб на похороні викрикувати «Герої не вмирають» і нічого не робити, щоб герої дійсно не вмирали.
До ефіру приходить командир штурмової роти, який пройшов Афган і нашу війну. Запитує: як можна було в серпні місяці різко зупиняти наступ українських військ, коли сепаратисти бігли хто куди міг і здавали місто за містом? Розповідає про бардак на передовій, про самозванців, які ставали депутатами. Мої колеги-журналісти на наступний день обурюються: ну навіщо ти даєш в ефір цей негатив? Ну, звичайно, краще писати пафосні статті про непереможну (читай - радянську) армію.
Ну, а якщо ти в ефірі почнеш обговорювати тему, чи варто все-таки припиняти цю війну і на яких засадах, то на наступний день на арену вилізуть всі клавіатурно-фейсбучні герої з вимогою воювати до кінця і дійти до Москви. Звичайно, без їхньої прямої участі. Одного з таких клавіатурних героїв я направив до мого знайомого командиру взводу, який проводить набір добровольців. Знаєте, чим це закінчилося? На пропозицію піти добровольцем цей «герой» тікав так, що ледь капці не втратив. Думаю, більшість з тих, хто таврує «недогодних», теж хочуть воювати чужими руками і втрачати чуже життя, щоб потім купувати траурні вінки і писати репортажі з чергових поховань.
Може, я чогось не розумію
Але якщо держава не забезпечує свого захисника всім необхідним, якщо добровольці досі не можуть отримати статус учасника бойових дій, якщо каліки досі не відправлені на протезування за кордон, якщо населення стрімко втрачає бойову мотивацію, то хто, як не журналісти повинні про це говорити? Як тільки ти професійно виставляєш на обговорення ці та інші проблеми, які турбують людей, тебе неминуче прокляне кожна друга жінка з «Фейсбуку», на чиїй аватарці або Ісусик, або Богородиця, або горить свічка. Ще гірше - коли тебе засуджують твої колеги, які по п'ятницях збираються трохи попиячити після робочого тижня, присвяченого боротьбі за Україну.
Свого часу я підняв проблему біженців з Донбасу. Як виявилося, у багатьох з них дійсно буйно квітне «вата» в голові. Але тоді колеги-журналісти розцінили статтю як розкольництво. У відповідь я зробив експеримент: кожному критикові я написав з проханням взяти до себе біженців, цілком конкретних. Ніхто не відповів. Ніхто. Але вони й зараз - затяті соборники, для яких «Донбаснаш».
Одного разу я натрапив на жорсткий сюжет про те, що на Прикарпатті створили дитячий батальйон з дітей 4-10 років. Для підняття бойового духу односельців. Спочатку я подумав, що це жартівливий репортаж з рубрики «Приколи на периферії». А виявилося, що журналісти на повному серйозі захоплювалися цією подією. Показали цих божевільних матусь та бабусь, які раділи тому, що їхні діти виростуть і знищать Путіна, коли переглянуть всіх Сімпсонів. У сюжеті присутній і гімн України, і молитва до Діви Марії, та збір коштів на АТО, і «Героям слава». Все - всерйоз, похвально, заохочувально. Після таких репортажів лугандонская вата нервово палить збоку.
Коли волонтерську допомогу розбазарюють нечесні полковники або капітани, ти не маєш права це оприлюднити, бо клавіатурний герой завтра тебе звинуватить у підриві волонтерського руху. Чіпати Коломойського ні в якому разі не можна - він же патріот, фінансує війну, зберіг для нас Дніпропетровську область. Вимагати покарання для доморощених полководців - це потрапити під статтю «дискредитація Збройних сил України». Задаватися питанням: а чи можна силою гнати на війну людей, які досі не отримали від держави гарантій виконання її обов'язків, це смертний гріх. Взагалі, давати можливість лунати правді чи іншій точці зору - це натрапити на шквал обвинувачень.
Я починаю нудьгувати за тією справжньою журналістикою - вільною, творчою, професійною, яка змушує людей думати, зіставляти, яка риє під систему, яка протистоїть їй, яка провокує на працю над помилками, яка робить країну сильнішою. Хіба не за це стояв Майдан?
Питання досі відкрите. Що робити з правдою?
Остап Дроздов
Джерело: http://112.ua