Струс повітря як тест на «свідомість»
Ізмаїльська міськрада в п'ятницю, 27 лютого, відхилила вимогу ініціативної групи розглянути питання про визнання Росії країною-агресором, а ДНР і ЛНР - терористичними організаціями. Нагадаємо, перед початком сесії біля входу в адміністративну будівлю відбувся нечисленний мітинг за участю представників патріотичного руху міста, які потім разом з плакатами попрямували до зали пленарних засідань.
Міський голова не вніс це питання до порядку денного, мотивуючи тим, що документи були подані з порушенням процедури. Це, зрозуміло, викликало цілий шквал обурення у мітингувальників, які, назвавши мера бандитом, з криками «Ганьба!» залишили зал. Тобто, ніяких несподіванок...
Через що було піднімати весь цей шум - ось в чому питання. І з якого часу місцева рада вирішує долю України та визначає статус сусідньої країни? Це що - її компетенція? Тим не менш, опозиційно налаштовані депутати звинуватили мера, що він не підтримав це політичне звернення, зате «продавив» внесення до порядку сесії інше - до президента України з проханням звернути увагу на ремонт єдиної транспортної артерії, що з'єднує наш регіон з «центром» - траси «Одеса-Рені», стан якої просто жахливий. З суто прагматичної точки зору, дії міськради цілком обґрунтовані – вже давно треба підняти проблему транспортного сполучення Бессарабії й центру, оскільки ще трохи, й ми суто технічно будемо ізольованими від всієї України. А от у чому сенс вимагати від міськради визнання Росії агресором - питання відкрите.
І справа зовсім не в тому, що Бессарабія - російськомовний регіон. І навіть не в тому, що великі підприємства тут здійснюють зовнішньоекономічну діяльність з російськими партнерами і таким чином заробляють гроші в бюджет і виживають (а визнати східного сусіда агресором - означає припинити з ним торгівлю й готуватися до війни). Я вже не кажу про єдиний молитовний простір РПЦ, не згадую про кревну спорідненість, яка пов'язує багатьох громадян наших країн, мовчу й про те, скільки бессарабців годують свої сім'ї, заробляючи на будівництвах Москви й Пітера ... Тепер, виходить, ми мусимо відмовитись від усього цього, витравити з себе по краплині, все, що пов'язує нас з Росією? Навіть якщо це відбудеться (припустимо гіпотетично), і кожен мешканець Бессарабії, та й усієї України, в єдиному пориванні відчує в східному сусідові ворога, що так бажано сьогодні для офіційного Києва; практичного глузду від цього - нуль.
Нуль, оскільки якогось результату в цьому питанні Україні варто чекати лише в тому випадку, якщо рада Європи підтримає визнання Росії агресором, а ДНР і ДНР - терористичними організаціями. Однак знаючи зовнішньополітичні пріоритети Греції, а тепер ще - Чехії та Угорщини з їхніми симпатіями на адресу путінської політики, ми не можемо не розуміти, що очікуваного результату з санкціями для Росії та її міжнародної ізоляції Київ не дочекається. І, головне. Прагматична Європа на словах готова нарікати про віроломність Кремля щодо України скільки завгодно. Поки справа не торкнеться її економічних зацікавленостей. А ось тут бабуся-Європа себе ніколи не скривдить. Так що навряд чи варто чекати порятунку з того боку. І струшувати повітря, висуваючи суто декларативні вимоги. Хоча є підозра, що подібні акції, - це скоріше спосіб «протестувати» місцеву владу на ступінь «свідомості». Щоб потім використовувати результат для боротьби з політичними опонентами. Бо місцеві вибори вже незабаром...
Точка зору автора може не збігатися з точкою зору редакції
Поділитися: