Вони відпустили Донбас
Неприлюдна дискусія про необхідність «відпустити Донбас» піднімалася в українському інформаційному середовищі протягом усіх десяти років після «помаранчевого» Майдану. Решті України розповідали про багатомільярдні дотації для регіону, який, виявляється, вже не годував країну, а сам перебував на утриманні. Одночасно, в першу чергу на рівні креативного класу, що став генератором Євромайдану, українцям спочатку ненав'язливо, а тепер вже й неприкрито агресивно почали вселяти тезу про другосортність мешканців Донбасу, яких окремі довгі язики сьогодні взагалі закликають знищувати.
Причому подібна риторика звучить не тільки з вуст ліберальних фріків та тролів, мета яких - розпалювати в країні вогонь взаємної ненависті, на якому продовжує ґрунтуватися українська держава. Говорити подібні речі без докорів сумління та страху осуду дозволяє собі вже сама влада, ставлячи тим самим крапку в дискусії про долю Донбасу, який Київ вже відпустив.
Ключовим моментом в цьому контексті на тлі категоричної відмови Києва фінансувати проблемні регіони виглядає історія з фактичним переходом самопроголошених ДНР і ЛНР на госпрозрахунок.
Як відомо, на межі голодної смерті на Донбасі, в першу чергу, виявилися пенсіонери. Рішенням проблеми для людей похилого віку було виїжджати за пенсіями на контрольовані Україною території. Зокрема, моя рідна тітка їздила з Горлівки до Костянтинівки. Однак, по-перше, здійснювати подібні вояжі могли далеко не всі пенсіонери; по-друге, після того, як повідомлення між Донбасом та рештою України було практично заблоковано, старі остаточно залишилися без засобів до існування.
Надія на вирішення ганебної ситуації з'явилася після Мінська-2, за результатами якого, зокрема, Україна взяла на себе відповідне зобов'язання. Тільки от, на жаль, у п.8 Комплексу заходів з виконання Мінських угод, що передбачає «визначення модальностей повного відновлення соціально-економічних зв'язків, включаючи соціальні переклади, такі як виплата пенсій та інші виплати», не передбачалося (як, наприклад, в питанні контролю над спірними ділянками кордону) жорстких умов щодо термінів його реалізації. Тому Україна хоча й підписувалася під тим, що «відновить управління сегментом своєї банківської системи в районах, порушених конфліктом, й, можливо, буде створений міжнародний механізм для полегшення таких перекладів», проте реальних кроків у даному напрямку так і не було зроблено.
Прорвати фінансову блокаду Донбасу спробували також через Феміду, коли в минулому лютому Окружний адміністративний суд Києва за позовом донецької пенсіонерки скасував відповідне рішення уряду. Однак своїх грошей люди похилого віку Донбасу так і не побачили. Спочатку Кабінет міністрів спробував опротестувати винесене судове рішення, але програв в Апеляційному суді, після чого міністр юстиції Павло Петренко пообіцяв, що його відомство звернеться до Вищого адміністративного суду.
При цьому урядовець дозволив собі висловлювання, що йдуть врозріз з гарантованим Конституцією України принципом незалежності гілок влади, заявивши, що «приймати такі рішення, коли ти сидиш в теплому кабінеті Апеляційного суду, та давати доручення співробітникам казначейства або держбанку (кілька співробітників були вбиті ще в минулому році, коли везли гроші) - це популізм».
Донбас же продовжує жити своїм, все ще аж ніяк не мирним життям, вже мало сподіваючись на Київ, який його не просто відпустив, а свідомо відштовхнув. Пенсіонери ж отримали перші за останні місяці гроші. І не суть важливо, що в російських рублях...
Точка зору автора може не збігатися з точкою зору редакції
Поділитися: