Антиукраїнська сутність українського націоналізму
Нещодавно Львів у черговий раз став центром ганебного скандалу. Російський меценат Ігор Возняков повернув галицькій столиці ікону «Покриву Богородиці», яка була вкрадена більше трьох десятків років тому. Депутати обласної ради від Партії регіонів внесли пропозицію висловити на сесійному засіданні подяку Вознякову і присвоїти йому звання почесного громадянина міста за цей, без сумнівів, чудовий вчинок (картина коштувала росіянинові за різними оцінками близько 350 тисяч євро), проте наштовхнулися на жорстку опозицію в особі фракції «Свободи».
Остання погодилася підтримати звернення, але лише з істотними коригуваннями - наприклад, досить відома Ірина Фаріон відмовилася називати вчинок благодійника «жестом благородним». За її переконанням, це лише «жест адекватний», тому що «не може бути в колекції порядного колекціонера крадених картин». У результаті «вдячність» прийняли в дещо урізаному варіанті, в якому вона нагадувала, швидше, послугу. Про звання почесного громадянина, звичайно, навіть і слухати не хотіли: «Ще москалям зад лизніть», - навіть вигукнув керівник «Свободи» Олег Тягнибок.
Сумнівів в причинах такої поведінки «свободовців» не виникає: річ у тому, що Возняков росіянин за національністю і громадянин Російської Федерації. Будь той грузином, німцем або естонцем, його, звичайно, удостоїли б не лише вдячності, почесного звання, але ще й банкет би влаштували на його честь. Загалом, перед нами ще один доказ, що український націоналізм - це типова ідеологія подвійних стандартів, де людей ділять на хороших і поганих за етнічною ознакою. Втім, російському меценатові засмучуватися не варто: його гуманістичні спонукання напевно ще оцінять більш гідні представники української і європейської громадськості, ніж жменька радикалів, що дорвалися до влади. Бити тривогу треба українським громадянам: сьогодні у Львові не нагороджують гідних росіян, а завтра не захочуть мати справи вже і з іншими українцями - наприклад, через те, що вони не грекокатолики, не прихильники Степана Бандери і не вважають, що Москву слід стерти з лиця землі. Тому що український націоналізм погрожує в першу чергу самим українцями значно більше, ніж він погрожує росіянам.
Звичайно, образливо, і це м'яко сказано, що серед європейських країн, найбільш заражених бацилою націоналізму, опинилася Україна. Тоді як в інших державах дотримуватися подібних ідей ганебно і принизливо, у нас націоналістом бути модно. В Україні націоналісти засіли в місцевих радах (і, судячи зі Львова, ще й як засіли), окупували телевізійні ефіри, створили десятки, якщо не сотні, партій і рухів.
Ще сумніше те, що народ України, той розсудливий, якого від націоналізму нудить, суті шовіністичної загрози до кінця не розуміє. Акцентують увагу звичайно на тому, що при націоналістах заборонять говорити по-руську, Росія для нас стане справжнім закордоном і країні доведеться або підкорятися цим правилам, або розділитися. Насправді ж ніхто не говорить про інше - про те, що націоналісти прагнуть знищити, передусім, усе українське в самих українцях, поставити хрест на народних цінностях і потоптатися на національній пам'яті, яка зовсім не обмежується періодом Великої Вітчизняної війни.
Так само націоналісти і їхні родичі по ідеології діяли в різних країнах. Як це не парадоксально, але радикальний націоналізм, зведений в ранг абсолюту, завжди заперечує культуру, ідеали тієї нації, за яку «ратує», замінюючи його ефемерними вигадками, винайденими самими ж націоналістами. Розглянемо класичний приклад - нацистську Німеччину. Хіба німецький націонал-соціалізм вихваляв істинний німецький прапор, Гейне і Гегеля, працьовитість і романтизм власного народу? Ні, він спирався на вигадки про обрану арійську расу, на чужу німцям свастику, виганяв з країни передусім своїх же вітчизняних поетів, письменників, художників.
Візьмемо фашистську Італію. Хіба цінував Муссоліні епоху Відродження, Да Вінчі і Петрарку, Гарібальді? Ні, його прагнення зводилися до відродження Римської імперії, установки залізної диктатури, подібної до домінату, до культивування архаїзму, того, до чого тодішні італійці мали лише непряме відношення. За істинні ж заслуги дуче свій народ проклинав, оскільки плювати йому було на цей народ.
З українським націоналізмом відбувається те ж саме. Не любов'ю до України і українського переповнені вуста і уми націоналістичних ідеологів, а ненавистю - до традиційного життєвого українців устрою, до їхнього менталітету, культури, історії, традицій.
Що націоналізм прагне відняти у українців?
На чому побудована українська нація? Чи є присутніми ці постулати в націоналістичних програмах? Розпочнемо з того, навколо чого, власне, і сформувався сучасний український народ в XVI - XVII століттях - з православ'я. Чи засуджує націоналізм унію, чи віддає перевагу традиційній релігії? Чи згадує про горе, принесене католиками українській землі? Ні, тільки закликає до подальшого «об'єднання» неавтохтонних церков (зрозуміло, далеко не під егідою УПЦ МП), але жодним чином не до зміцнення, поширення національної української релігії, яким завжди було православ'я.
Можливо, націоналістам близькі ідеї слов'янства, якими переповнена вся українська література, вся українська політична думка епохи «українського відродження» кінця XVIII - початку XX століття? Чи бачать вони майбутнє України, як Костомаров, в конфедеративному союзі з руським і іншими слов'янськими народами? Чи готові вони, як Шевченко, разом з російськими інтелігентами боротися проти пригноблення, несправедливості, несвободи? Аж ніяк. Сама згадка, що українці - передусім слов'яни, брати росіянам і білорусам, є гидкою націоналістам, і чути вони нічого не хотіли про цю очевидну істину.
Нарешті, чи виступають націоналісти за демократію, за те, що впродовж чималого історичного періоду відрізняло Україну не лише від найближчих сусідів, але і від багатьох просунутих європейських держав (козаки мали досить прогресивну за тодішніми мірками демократичну систему, тоді як Європа захлиналася в абсолютизмі)? Але, як і у випадку зі слов'янством і православ'ям, націоналізм відповідає презирством - тому що демократія допускає вільне волевиявлення народу. А український народ у більшості своїй ніколи не проголосує за чужу йому націоналістичну ідею.
З вищеописаного можна зробити висновок, що усі три складові, які дозволяють нам називатися українцями у цьому світі, що глобалізується, три складові, які повинні культивуватися, три складові, не побоюся такої заяви, нашої національної ідеї ворожі сучасним націоналістам. Саме у контексті протистояння слов'янству, православ'ю і демократії варто бачити головну загрозу з боку націоналізму.
Шляхи боротьби з націоналістичною загрозою
Для того ж, щоб дійсно покласти націоналізму край, не дати йому захопити уми нашої молоді, потрібні спільні зусилля влади і громадянського суспільства. Без такого союзу будь-які окремі спроби приречені на провал: радикальні ідеології за звичкою дуже живучі, добре пристосовуються до поточних реалій, на порядок легше притягають у свої лави прибічників, ніж ідеології демократичні і гуманістичні.
Шукати причини націоналізму державі необхідно там, звідки він росте - в Галіції. Саме відсутність чіткої державної стратегії відносно Західної України за часів Л. Кучми і зараз за В. Януковича не дозволяє націоналізму остаточно «загнутися», навіть коли влада не приховує свого негативного відношення до нього. Нашим керівникам слід засвоїти просту істину: Галіція дійсно сильно відрізняється від іншої України, передусім, зважаючи на більш ніж шестивікове перебування у складі іноземних держав, що відрізняються за своїм менталітетом, ціннісними і цивілізаційними орієнтирами від України. Тому потрібний однозначний план по інтеграції Галіції в унітарну українську державу, щоб галичани відчули себе такими ж українцями, не краще і не гірше за жителів Донецька, Києва, Херсона або Харкова.
З точки зору цього завдання стають спірними ідеї федералізації України. Федерація несе ризик потурання націоналізму, надання йому права на життя. Але істинне завдання українського патріота - повне усунення націоналізму, позбавлення його усіх необхідних живильних соків, які він може отримувати тільки в Галіції. Треба повноцінно інтегрувати Галіцію в українське суспільство, проводити правильну гуманітарну політику, допомогти галичанам почати жити українськими реаліями, а не західними міфами. Лише тоді націоналізм втратить необхідний для існування грунт, остаточно зариється в кругах маргіналів, звідки він, власне, і вийшов.
Якщо хтось вважає, що усе це неможливо, що Галіція ні за що не стане повноцінною частиною України, що ми приречені на вічну холодну війну, то необхідно просто пройтися вище по карті, де розташована братська нам Білорусь. У них теж був свій проблемний регіон, Західна Білорусь, приєднана лише в 1939 році до Радянського Союзу, як і Галіція. З цього регіону виходили усі витоки білоруського (литвинського) націоналізму. Але зараз особливої відмінності між «западенським» Гродно і сусіднім з Росією Могильовом немає, тому що білоруське керівництво проводить зважену антинаціоналістичну лінію, де жоден регіон не почуває себе ані особливим, ані ущемленим.
Частина відповідальності за поширення націоналізму, звичайно ж, лежить і на громадянському суспільстві. Саме через його потурання, небажання оголосити категоричний бойкот націоналізму, йому вдається заволодівати масами. У цьому напрямі, на жаль, українцям теж нічим похвалитися: є руські рухи, об'єднання, партії в Україні, які ведуть активну антинаціоналістичну роботу, але організацій саме українського, патріотичного, демократичного толку, які б чітко і послідовно протистояли націоналізму, на горизонті політичного і громадського життя не спостерігається.
Хоча сьогодні як ніколи широкий попит на проукраїнські рухи, народжені в народі, які об'єднають в собі антинаціоналістичні, гуманістичні, демократичні, слов'янські, православні ідеї в єдине ціле. І тільки такому об'єднанню під силу представити реальну альтернативу націоналістам. Інакше не уникнути відкритої конфронтації в українському суспільстві. Інакше не уникнути розколу України. Інакше справа не обмежиться погано прихованою ненавистю до російських меценатів і провокаціями 9-го травня. Інакше усе те не українське, що засіло в націоналізмі, ще сильніше вдарить по нашій країні.
Артем Бузіла