Ковток «Свободи». Частина 1

10% ВО «Свобода» на виборах 2012 року - неминучий наслідок ідеологічної політики української держави в останні 20 років.

Приголомшуючий успіх Всеукраїнського об'єднання «Свобода» на минулих парламентських виборах викликав цілу хвилю різного роду публікацій. Одні раділи диву – «відродженню національного духу», інші засмучувалися з приводу того, що в Україні відверте неонацистське об'єднання набуло статусу парламентської партії.

Між тим в успіху «Свободи» немає нічого дивовижного. Більше того, він був неминучий, як неминуче й подальше зміцнення політичних позицій неонацистів в Україні.

Кожного разу, говорячи про «Свободу», необхідно пам'ятати: фашизм є однією з щонайпотужніших ідеологій, породжених XX століттям. Якщо подивитися на історію фашизмів у різних країнах (власне фашизму в Італії, націонал-соціалізму в Німеччині, «Залізної гвардії» і соратників Антонеску в Румунії і тому подібне), то можна побачити, що майже всі вони прийшли до влади законним шляхом. Гітлер переміг на демократичних виборах, Антонеску і Муссоліні отримали верховну владу з рук монархів. Більше того, крах фашизмів був пов'язаний не із внутрішніми суспільно-політичними процесами в їхніх країнах, а з військовими поразками фашистських режимів.

Таким чином, в цілому фашизми взагалі схильні перемагати у боротьбі з ліберальними демократіями - і, більше того, утримувати владу. І це не дивно: базові ідеї фашизму вкрай привабливі для населення, особливо у важкі, кризові періоди. Історія не знає умовних способів, але все-таки ризикну припустити, що і в інших західних країнах, на зразок Англії або Франції, теж рано чи пізно переміг би фашизм (в особі організацій на зразок Британського союзу фашистів Освальда Мослі). Так це або ні, ми не дізнаємося: Друга світова війна природним чином поклала край розвитку фашизмів у Європі.

Після війни в усіх країнах, що брали в ній участь, були створені потужні психологічні «антифашистські якорі», що перешкоджають поширенню праворадикальних ідей в суспільстві. Саме завдяки цим «якорям» праві ідеї, що сьогодні мають велику популярність у Європі, яка переживає серйозну внутрішню кризу, не привели до легалізації неонацизму. Аналогічні «якорі» існували і в нас - саме завдяки ним попередники «Свободи» не змогли отримати владу в новонародженій Україні.

Хоча загальний принцип роботи «антифашистських щеплень» в усіх країнах був однаковий (різке громадське відторгнення будь-яких рухів, які переходили грань між націоналізмом і фашизмом), їх внутрішній зміст був різним.

Основою західного антифашизму є комплекс уявлень про Холокост. У пострадянських країнах - пам'ять про перемогу у Великій Вітчизняній війні (те саме «діди воювали»). Можна сказати, що Захід протиставив паросткам фашизму відчуття провини (або за участь в Холокості, або за непротивлення йому), тоді як в СРСР антифашизм спирався на почуття гордості за звершення у поєднанні з гіркою пам'яттю про втрати. Обидва механізми показали себе досить дієвими і ефективними. Поки вони працювали.

Втім, на заході цей механізм діє досі: недаремно у більшості західних країн діють досить жорсткі закони проти ревізіоністів (прибічників перегляду історичних поглядів на Холокост). Так, ці закони (про що регулярно говорять самі ревізіоністи) суперечать базовим принципам ліберального суспільства на зразок свободи слова і переконань. Проте керівництво західних країн розуміє: в чисто ліберальному полі неонацистів не здолати.

Що ж до України, то впродовж останніх десятиліть ми спостерігали поступове, але наполегливе і абсолютно свідоме руйнування антифашистського комплексу в масовій свідомості. По почуттю національної гордості били численні псевдонаукові публікації, що стосуються історії Великої Вітчизняної війни. Багаторазово завищені дані про власні втрати («трупами німців закидали»), міфи про загородзагони («воювали тільки під прицілом кулеметів»), історії про звірства Червоної армії в Східній Європі («два мільйони згвалтованих німок») і тому подібне - все це було покликане позбавити наших співгромадян гордості за подвиг батьків, дідів, а сьогодні вже й прадідів.

Більш акуратні, хоча й не менш наполегливі атаки велися на спогади про жорстокість окупантів. Особисто я з великим здивуванням читав статтю одного автора, який розписує яскравими фарбами дивовижне життя в окупованій румунами Одесі: як швидко запустили трамвай, які були кафе, як випускали автомобілі, як розцвіла торгівля. Про «прикрашений» тілами сотень повішених Александрівський проспект або розстріляних у порохових складах автор не згадує.

Потужною бомбою під антифашистську концепцію України став, безумовно, міф про Голодомор. Вимовляючи слово «міф», я зовсім не заперечую самого факту масового голоду в південно-східній Україні в 1932-1933 роках. Проте описи і трактування цієї події, що поширилися в Україні починаючи з 2005 року, настільки спотворили справжню картину подій, що разом з реальним голодом виникла фактично окрема від неї міфологічна суть, і ця суть била точно по антифашистських «якорях» у масовій свідомості.

Адже дійсно, якщо повірити в Голодомор, свідомо організований російськими комуністами з єврейськими прізвищами проти українських селян, в результаті якого загинули десятки мільйонів українців, то на цьому фоні звірства нацистів (які більше займалися, до речі, євреями й комуністами, тобто організаторами того міфічного Голодомору) не здаються вже такими приголомшуючими уяву.

Та й сама ідея про те, що радянська Україна була результатом радянської окупації УНР, в цілому також била в ті ж ворота: адже якщо для українців радянська влада була окупантом, то чи можна вважати подвигом участь українців у Великій Вітчизняній війні на стороні СРСР? Адже в деяких підручниках історії події 1917-1920 років прямо називаються «Радянсько-українською війною», а сучасна українська держава - наступником УНР, що звільнився з-під влади окупантів.

В результаті приблизно до 2008-2009 років «антифашистське щеплення» України майже перестало діяти. З того часу перемога «Свободи» (чи будь-яких інших неонацистів) стала неминучою: як я вже говорив, навіть чистий лібералізм, вже не кажучи про дегенеративну пародію на лібералізм українського штибу, не здатний протистояти неонацизму й стримувати його розвиток.

Що ж далі? А далі буде переможний марш неонацизму, зупинити який нема кому й нема чим. У теорії, протистояти ультраправим могли б ліві, але лівих в Україні немає. КПУ, очолювана багачами-бізнесменами, вже давно є пародією на ліву партію. Несистемні ліві слабкі, роз'єднані і, що найголовніше, не мають ресурсів для розвитку. Серед українських багатіїв знайшлися ті, що бажають підтримати «Свободу», але навряд чи хтось з них стане фінансувати нормальних лівих, політична програма яких знаходиться в прямому протиріччі з їхніми класовими інтересами. «Антифашистське щеплення», стримуюче неонацистів на заході (де з ультралівими партіями впродовж довгого часу теж було погано), зруйноване, і відтворити його за умови наявності неонацистів у парламенті буде проблематично.

Саме тому я вважаю, що в майбутньому нас чекає Україна, де неонацисти матимуть усю повноту державної влади. Про те, чим це обернеться для громадян України, ми поговоримо в другій частині цього матеріалу.

Юрій Ткачов

Джерело - http://timer.od.ua/statji/glotok_svobodi_chast_1_447.html