Трагедія Крут – не той міф, на якому можна будувати майбутнє країни
29 (16) січня 1918 року на залізничній станції біля села Крути, що знаходиться сьогодні в Чернігівській області, відбулося збройне зіткнення між загонами Української радянської республіки з урядом у Харкові та Української Народної Республіки з урядом у Києві. Це боєзіткнення увійшло в історію як "Бій під Крутами".
Нажаль, до сьогоднішнього дня історики не можуть дати цьому бою однозначну оцінку. З того моменту, як стався цей бій, пройшло вже більше 90 років, і подія, міфологізована в новітній історії Україна, обросла численними вигадками, трансформаціями і інсинуаціями. Мало хто сьогодні має можливість відшукати ту нитку, яка веде до істини, що розповідає про те, що дійсно сталося під Крутами у січні 1918 року. А істина ця далеко не відповідає тому політичному варіанту бою під Крутами, який піднятий на прапори українськими націоналістами.
До січня 1918 року Українська революція, хоч і змогла досягти деяких успіхів, перебувала в повному хаосі влади і державного управління. Центральну Україна умовно контролювала Українська Народна республіка, створена 13 (26) червня 1917 року зі столицею в м. Києві. Південно-схід країни проголосив свою владу – Українську радянську республіку з урядом у Харкові (створена 24-25 грудня 1917 року) . Обидва державні утворення українців, розділених за ідеологічною ознакою, знаходилися в стані війни один з одним, одним з епізодів якої став "Бій під Крутами". УНР стрімко втрачала підтримку народу України. Прості селяни, жителі міст і навіть військові з'єднання, які були вірні Українській Народній Республіці, переходили на бік Радянської республіки в Харкові, демонструючи своє небажання більше перебувати під владою Грушевського, Винниченка та компанії, які не виконали своїх обіцянок. У війну на боці Української радянської республіки вступила переважна більшість українського населення, про що свідчать і спогади прихильників і Володимира Винниченка, Голови Генерального Секретаріату (Голови Уряду: "всі наші широкі маси солдатства не ставили їм [більшовикам – Авт.] ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними, що в селах сільська біднота явно була більшовицька, що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас".
"...Це була війна впливом, – писав один із лідерів Української революції. – Ні більшовики, ні ми не мали регулярного, дисциплінованого війська, яким можна було розпоряджатися по волі керуючого центру, незважаючи на те, що й як собі там думало й почувало військо.
Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними, що в селах сільська біднота явно була більшовицька, що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.
Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва..."
Саме на такому тлі в січні 1918 року з Харкова у напрямку Полтави під командуванням Михайла Муравйова вирушив зведений загін із червоногвардійців міста, червоних козаків В. Примакова і одного бронепотяга – всього 700 бійців. У той же день у тому ж напрямку вирушив загін катеринославських, донецьких і московських робітників під командуванням П. Єгорова. З 1200 вояків 450 були донецькими червоногвардійцями під командуванням Д. Жлоби.
Хоча у Полтаві дислокувалося п'ять тисяч солдатів і офіцерів, відданих Центральній Раді, 5 січня вони здали місто без бою. А вже через кілька днів переможці, поповнивши свої лави полтавськими червоногвардійцями під командуванням місцевого більшовика С. Козюри, почали наступ залізницею через Гребінку – Ромодан на захід і північний захід. Паралельно у напрямку Києва розпочався рух інших загонів, що спішно формувалися. Це були революційно налаштовані елементи, які прагнули політичної дії й охоче відгукувалися на заклики нищення старого ладу, боротьби за новий, справедливіший, гуманніший соціальний устрій.
Загальна кількість наступаючого загону оцінюється в 6000 осіб. У складі сил наступаючих були добровольці з Радянської Росії, але чисельно вони складали щонайбільше 10-15% від чисельності наступаючих робітників і селян Харківського уряду. Це не була пряма окупація країни як у випадку з німецькими чи польськими інтервенціями 1918 і 1920 років.
У той же час у Києві вже 5 січня 1918 р., тобто в день здачі Полтави, на зборах студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира і новозаснованого Українського народного університету, скликаних за ініціативою студентів-галичан, було ухвалено приступити до створення студентського куреня Січових Стрільців "під загрозою бойкоту й виключення з української студентської сім'ї мали приступити всі студенти-українці". Офіційні видання Центральної Ради нагнітали істерію і публікували заклики про вступ молоді в такі військові з'єднання. Окрім студентів, до складу куреня було залучено учнів двох старших класів 2-ї української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Загалом записалося близько 200 осіб. У загін влилися й інші групи солдатів, офіцерів, молоді та інтелігенції.
За інформацією військового історика Ярослава Тинченка, з боку УНР в бою брали участь 420 осіб: 250 офіцерів і юнкерів 1-ї Української військової школи, 118 студентів та гімназистів з 1-ї сотні Студентського куреня, близько 50 місцевих вільних козаків – офіцерів і добровольців. Війська Київського уряду мали артилерію і бронепотяг.
29 (16) січня 1918 року відбувся і сам бій, в перипетіях якого і досі не можуть розібратися історики. Але фактом залишається перемога наступаючих сил, нетривалий час зіткнення і незначні втрати з обох сторін.
Так, Д. Дорошенко наводить поіменний список загиблих 11 студентів, хоча і говорить, що кілька з них загинули раніше, крім того, було розстріляно 27 полонених. У 1958 році в Мюнхені та Нью-Йорку у видавництві "Шлях молоді" були надруковані результати 40-річного дослідження С. Збаразького "Крути. У 40-річчя великого чину 29 січня 1918 – 29 січня 1956". У списку названо прізвища 18 осіб, які поховані в Києві на Аскольдовій могилі. Хоча до Києва відступаючі війська УНР привезли 27 убитих у тому бою. На похороні загиблих під Крутами в могилу було опущено 17 трун. Частина юнкерів і студентів, що потрапила в полон, була відправлена на лікування і відпущена в Харкові.
Втрати військ Харківського уряду оцінюються до 400 червоноармійців (переважно від вогню бронепотягу і артилерії).
У вирі тогочасних подій ані бій під Крутами, ані його учасники не привернули увагу громадськості. Однак, коли з поверненням на німецьких багнетах до Києва в березні 1918 р. Центральної Ради ситуація стабілізувалася, близькі й друзі порушили питання про перепоховання загиблих.
9 березня "Нова рада" розмістила такі рядки: "Гурток родичів звертається до всіх батьків і родичів студентів, середньошкільників і інших, що входили в склад січового стрілецького куреня і загинули в бою та розстріляні після бою біля Крут 16 січня с. р. і пропонує піднести загальне прохання про розкопку могил, щоб розпізнати і перевезти їх тіла з Крут, а також поховати у Києві".
Історія набула резонансного присмаку скандальності. 16 березня під криптонімом "С.Ш." (найімовірніше – Сергій Шемет, один з лідерів Української партії хліборобів-демократів, що тоді дедалі рішучіше критикувала провід Центральної Ради та Генерального Секретаріату) з'явилася стаття "Трагедія на Крутах". У публікації говорилося: "Ми хочемо звернути увагу суспільства й української влади на ту страшну трагедію, котра відбулася біля ст. Крути в часи наближення большевиків до Києва. В Крутах загинув цвіт української шкільної молоді. Загинуло кілька сот найкращої інтелігенції – юнаків – ентузіастів української національної ідеї.
Тут і стали в нагоді глибокі професорські знання і політична інтуїція М. Грушевського. Видатний український історик, безперечний тогочасний національний лідер не раз звертав увагу на певні психологічні особливості української нації, які навіть був схильний відносити до її ментальних рис. Серед них, як це не дивно, – вміння влаштовувати похорони. "Вони великі майстри в сім і вкладають у похоронні церемонії всю душу, – зазначав Голова Центральної Ради. – Але підтримати за життя, в боротьбі, котру ведуть до останнього найбільш енергійні й віддані інтересам загалу люди – не їх діло, вони тримаються гасла: "моя хата скраю", беруть нейтралітет і вичікують, хто кого переможе: свій чи чужий, і коли свій поляже – справляють йому похорони і записують до національних святців...".
Хоча М. Грушевський говорить про такі національні звичаї з вочевидь негативним відтінком, саме до "традиційного" варіанта вдався і він сам, коли довелося відповідати на схвильовані запитання збуреної громадськості і знаходити вихід з непростої ситуації. На засіданні Малої Ради він запропонував вшанувати пам'ять загиблих під Крутами і перенести їхні тіла до Києва, на Аскольдову могилу. Збори вшанувало пам'ять героїв вставанням й ухвалило рішення "прийняти похорон на кошт держави".
Велелюдний похорон відбувся 19 березня 1918 р. На вокзалі, куди привезли останки загиблих, о другій годині дня зібралися їхні рідні, студенти, гімназисти, вояки, духовенство, хор під керівництвом О. Кошиця, багато киян. Заупокійну відслужив єпископ Никодим. Візники, з двома сіро-блакитними трунами на площадці у кожного, рушили від вокзалу.
Тодішня преса широко висвітлювала перепоховання героїв: "Похорон Похорон жертв боротьби за волю України" – "Народна Воля", "Два похорони" – "Боротьба", "Pro patria mori" – "Киевская мысль". Траплялися й образливі для влади висловлювання. Так, лікар С. Коломійцев у кореспонденції "На пам'ятник жертвам у Крутах" підкреслював: "Цвіт української інтелігенції, діти, що не вміли стріляти, були послані дезорганізованою українською владою назустріч озброєним "до зубів" большевикам-росіянам... Честь і слава молодим героям, і вічна ганьба тим, хто повинен був не себе, а їх спасти, але не зробив цього".
Підняття теми і героїзація "Бою під Крутами" відбувалася на тлі німецької окупації України і пронімецької русофобської риторики представників УНР.
Як пише історик В. Солдатенко, "приобретя определенную инерционную самодостаточность, в украинской историографии событие под Крутами получило гипертрофированные оценки, обросло мифами, стало приравниваться к известному подвигу спартанцев под Фермопилами, а погибшими все чаще стали называть всех 300 юношей, из них – 250 студентов и гимназистов. При отсутствии других ярких примеров проявления национального самосознания и жертвенности, к этому событию все активнее обращаются, реализуя воспитательные мероприятия, особенно в среде молодежи".
Безумовно, ми повинні шанувати пам'ять усіх загиблих за волю нашої держави, під чиїми б вони не були прапорами, – червоно-чорними або жовто-синіми.
Більш того, молодій державі, якою є Україна, потрібні прекрасні міфи і міфологеми для виховання патріотизму. Але до творення таких міфів ми повинні підходити дуже уважно й вибірково, щоб потім не блукати знову і знову в колах історії, постійно наступаючи на одні й ті ж граблі.
Колись американський філософ Ралф Уолдо Емерсон сказав що "нація не може загинути, крім як від самогубства".
Не може факт громадянської братовбивчої війни, в якій з обох сторін гинули українці, і при будь-якому результаті бою програвала України як українська соборна і неподільна держава, стати міфологемою, на якій виховуються майбутні покоління нашої країни. Такий підхід розколює Україну на два табори: "героїв-патріотів київських студентів" і "ворогів-інтервентів харківських робітників і селян". Саме такого типу міфи до цих пір не дозволяють завершити будівництво української держави і покривають туманом наше майбутнє. Трагедія Крут – не той міф, на якому можна будувати майбутнє країни.
У той же час у більшості цивілізованих держав свої "патріотичні міфи" побудовані переважно на мотивах боротьби проти іноземних загарбників, що згуртовує націю.
В Українській історії 20-х років минулого сторіччя таких прикладів більш ніж достатньо. Тут і боротьба проти польської і німецької окупації, захоплення військами Антанти півдня України, героїчна оборона Донецько-Криворізької республіки від кайзерівських військ (залишеної напризволяще після Брестського миру) і так далі. Українська історія насичена безліччю прикладів дійсного патріотизму і самопожертви кращих синів нашого народу. Чому вони забуті? А українські націоналістичні партії виносять на свої знамена тільки бій під Крутами? Риторичні запитання.
Але для конструювання історичного образу об'єднаної Україні ми повинні відійти від політичних спекуляцій історичними подіями, якими б вони не були. Адже історія однієї частини України ніколи не може стати історією для всієї держави. А апологети "однобережного" підходу будуть відповідальні перед нащадками за політичний і культурний розкол України, який вони зараз провокують і підігрівають. Історія сучасної України повинна бути очищена від політичних оцінок і складатися з переліку фактів та історичних подій, оцінка яких – особисте право кожної людини.
У тексті використовувалися статті В. Солдатенко: 1. "І Справжні, не фальшіві Фарби"? Крути: спроба історичної інтерпретації"; 2. "Донецько-Криворізька республіка – ілюзії й практика національного нігілізму".