Куди відпливуть українські порти
Після 23 років незалежності загальний підсумок сумний: велика частина загальнонародної власності розкрадена або розвалена. Проте досі у власності держави знаходяться дуже коштовні активи, від роботи яких залежить прибуток практично всіх експортерів – порти.
Наприкінці лютого міністр інфраструктури України заговорив про механізм, за яким влада збирається приватизувати українські порти. Спочатку їх слід прибрати з переліку стратегічних об'єктів, що не підлягають приватизації. Насправді називати цей перелік списком стратегічних об'єктів трохи некоректно, оскільки така назва передбачає існування якоїсь стратегії управління державною власністю. Її немає, а перелік – це щось на зразок скарбнички, яку кожна нова українська влада щоразу відкриває (як колишня утриманка проживає скриньку з коштовностями).
Приватно-державне партнерство, про яке говорить міністр, буде таким. Порт (комори, крани, навантажувачі тощо) оцінюється в певну суму, яка в кілька разів (іноді на порядок) нижча від реальної. Виходячи з оцінної вартості встановлюється ставка концесійних платежів, після чого порт (повністю або частково) передається в концесію зацікавленій особі/компанії. Передававати пропонують на строк до 49 років.
Передача об'єктів інфраструктури, що не підлягають приватизації в концесію – цілком поширена світова практика. Цими та подібними аргументами оперуватимуть лобісти портових концесій.
Як правило, виділяється п'ять типів концесійних угод, причому чотири з них передбачають будівництво об'єкта з нуля. Українські порти вже побудовані, однак вимагають реконструкції та/або розширення. П'ятий тип концесій має назву BBO (Buy - Build - Operate) і якраз передбачає реконструкцію вже існуючих об'єктів. Однак й він не передбачає остаточний продаж порту такому інвестору.
По-перше тому, що тоді доведеться викласти за портові комплекси якщо не реальну їхню вартість, то близьку до реальної, а це дуже великі витрати для олігархів, чия бізнес-модель передбачає паразитування на державній власності.
По-друге, надто ризиковано платити навіть за заниженим оцінюванням. Політична нестабільність дозволяє олігархам витягати з ситуації надприбутки. Не потрібно купуватися на дешеві виверти: олігархи збідніли, більше не входять до списків Форбс і таке інше. Ці рейтинги були штучними, оскільки спиралися на те, що на Україні існує ринкова економіка. Її немає, замість неї є економіка неоколоніального типу, а її не можна оцінювати з точки зору вартості активів – вартість має тільки те, що ви встигли вивезти та покласти до офшору. Тому й використовується механізм здешевілої оренди: можливість розпоряджатися активом відбиває витрати і навіть інвестиції в портову інфраструктуру.
Однак і це ще не все. Концесія строком на півстоліття – насправді форма прихованого продажу (якщо можна називати цей грабунок продажем), механізм відпрацьований ще на концесії шахт під час першого терміну В. Януковича. До кінця терміну угоди виявиться, що балансова вартість активу дорівнює вартості землі, на якій він розташований, а все, що має реальну вартість, побудовано концесіонером. Після чого (щоб не компенсувати понесені ним витрати) держава остаточно передасть олігархам право власності на найважливіші морські ворота України.
Таким чином, те, що пропонує українське міністерство інфраструктури, навряд чи справедливо вважати концесією в класичному розумінні. Мова йде скоріше про відтерміноване вилучення у держави права власності на портову інфраструктуру.
Ця теза прозвучить не вперше, проте повторювати її все одно слід: між старою і новою українською владою немає ніякої різниці. Приватизація портів мала бути проведена під час другого терміну В. Януковича, однак схоже, що реалізує її уряд Яценюка, причому - за тією ж схемою.
Точка зору автора може не збігатися з точкою зору редакції
Поділитися: