«Сонце в келиху» або виноградарство на дні
Виноградарство - традиційна для Бессарабії галузь сільгоспвиробництва: наш регіон у всі часи був одним з лідерів у виробництві цієї культури завдяки сприятливим кліматичним умовам. Чим більше сонця - тим якісніше вино. На цій території виноробством займалися ще в давнину, до появи Римської імперії, про що свідчать розкопки.
Ось в нинішньому році, за даними управління агропромислового розвитку Ізмаїльської РДА, очікується непоганий валовий показник виробництва винограду - близько 14700 тонн. Це більше на три з гаком тисячі тонн, порівняно з минулим роком. Зростання валового показника забезпечено діючою державною програмою розвитку виноградарства, яка почала працювати з 2004-го року. Завдяки державній підтримці, були посаджені нові виноградники, які через кілька років почали родити. Ось начебто, в правильному напрямку рухалися, розвиваючи цю галузь, яка здатна приносити хороший прибуток, та й приносить - в тих країнах, де проводиться правильна підтримка галузі. Але коли у нас держава була послідовна у своїх діях? Сьогодні виробники винограду, при тому, що нинішній рік обіцяє бути врожайним, стоять перед вибором - продовжувати займатися цією діяльністю без будь-якого прибутку, а то й собі в збиток, або закинути її та перейти на інші сільськогосподарські культури? Якщо вартість реалізації винограду залишиться на вкрай низькому рівні минулого року, то сенс виробництва цієї культури втрачається. У минулому сезоні собівартість винограду становила 2.6 гривень, а вартість реалізації технічних сортів - 2.7 гривень. Тобто виробники вже при колишньому курсі долара та старих цінах на матеріали (засоби захисту тощо) все одно виходили на рівень нульової рентабельності. А тепер після стрибка долара, коли собівартість зросла в 2-3 рази, цей виноград повинен коштувати не менше 5-7 гривень. Тому виникають сумніви в можливості його реалізації.
Проблема в тому, що ще минулої осені на винзаводах ємності були заповнені виноматеріалами попереднього врожаю. Реалізувати виноград або виноматеріали нового сезону не було можливим. Проблеми почалися після того, як перекрили основні ринки збуту вина та виноматеріалів - Крим та Росію. З цієї причини виник надлишок сировини та, як наслідок його незатребуваності - низька закупівельна ціна винограду.
Який вихід обіцяли «нагорі»? «Навіщо нам Росія, ми будемо продавати продукцію до Європи», - кажуть наші євроорієнтовані правителі. Але поки тільки говорять. Європа обмеження на ввезення української продукції не скасувала. Та й досі ніщо не віщує такого кроку з її боку - європейський ринок насичений власною продукцією... Потрібно розуміти, що Європа якщо й купить в України сировину, то лише високої якості. В принципі, для наших виробників - це цілком реальне завдання, враховуючи, що клімат на півдні України, як уже згадувалося, сприяє вирощуванню цієї культури у відповідності з європейськими стандартами.
Разом з тим на українському ринку сьогодні живе та процвітає великий потік фальсифікату. Українським виробникам винограду це додає головного болю.
Проблема в тому, що держава не застосовує ефективного механізму захисту якості вина. Винороби працюють в умовах дикої, неконтрольованої конкуренції, де через дорожнечу ліцензій на виробництво цієї продукції, багато хто «штовхають» фальсифікат з дешевих матеріалів. Як з цим боротися? Виноградарі кажуть, що ефективним заходом була б паспортизація виноградників (тобто облік, у кого, скільки їх зростає) та скасування ліцензування для тих виробників вина, які самі вирощують собі сировину. Простіше кажучи - якби у кожного винзаводу були свої виноградники, держава могла б контролювати кількість вирощеного винограду й виробленого з нього вина. Таким чином, можна було б припинити використання будь-яких замінників натуральної сировини. В принципі, це нормальна схема, яка ефективно діє за кордоном, де не знають, що таке «порошкове» вино, та де століттями формувалася культура пиття вина. За зразком такого «правильного» виноробства далеко ходити не треба - це винзавод ТОВ «Велес», побудований Іваном Плачковим в селі Криничне. Власні виноградники, невеликі обсяги виробництва, акцент на якість продукції, помножені на використання сучасного технологічного обладнання, дають відмінний результат.
Однак мікровиноробство для України - явище рідкісне, практично унікальне. Через вартість ліцензії (а вона становить 500 тисяч гривень), цей бізнес для міні-виробництв є непіднімним. Але держава на цьому зупинятися не має наміру: є законопроект про підвищення вартості ліцензії в 5 разів, - до 2, 5 мільйонів гривень. Відповідно вартість продукції зросте пропорційно ліцензії, а це може просто поховати вітчизняне виноробство ...
- Уже два роки ми працюємо не на прибуток, а просто, щоб зберегти цей вид діяльності, - каже місцевий виробник винограду Ігор Коваль. - Якщо допомоги від держави не буде й далі, люди просто втратять цікавість до цієї галузі, виноградники або закинуть, або знищать. А щоб їх відродити потім, потрібні будуть великі гроші та час, великі витрати державного бюджету. Все це в Україні вже було - згадаймо горбачовський період та «сухий закон». Зараз галузь знищується економічно, але наслідки будуть такими самими жалюгідними, як і 20 років тому ...
Дивна річ - маючи унікальну можливість розвивати виноробство та зробити своє вино візитівкою економіки регіону, країна бездарно душить галузь ... Адже з натуральним вином за кількістю мікроелементів й амінокислот здатне конкурувати тільки материнське молоко, невипадково медики стверджують, що воно (в розумних кількостях, зрозуміло ), здатне зміцнювати імунну систему людини. Однак сьогодні широким верствам населення за ціною доступно хіба що порошкове вино вельми сумнівної складу. А якщо наші правителі все-таки піднімуть вартість ліцензії, то, якісне вино стане елітарним продуктом. Тоді пересічному споживачеві залишаться дешеве пиво й горілка – напої, які якось туго асоціюються з культурою пиття ...
Точка зору автора може не збігатися з точкою зору редакції
Поділитися: